Завантажити

осуджую, це правда... але правдою є і те, що світ повний пиндиликів і ти нікуди від них не дінешся, бо маєш диплом учителя історії, бо маєш жінку, малу Настусю, маєш Хмуру Настю з Головою, і маєш на додаток мене, стару. І з тим, що маєш, мусимо рахуватися. Мусимо... — вона повторила майже зі стогоном. — О, якби мені хотілося порадити тобі, Павле: плюнь на цілий світ, ось маєш сіножать, маєш сонце і дощ, маєш Бога над собою і совість у собі — і жий правдиво сто літ. Не маю однак права на таку пораду. Це мене гризе, що не маю... — В тіні копиці пасмо волосся, що висмикнулося з-під хустини на вухо, немилосердно пекло молочною білизною, а брови іскрилися кучерявим інієм. Очі теж були підбілені молоком; крізь молоко немовби вітер продмухав ополонку, пробився на поверхню спогад. — Я згадала оце нашого Зіновія, — сказали мама й посміхнулися лагідно, немов живий Зіновій стояв поруч. — Згадала-м, як випроваджувала його в українську партизанку. З ним було простіше, ніж з тобою, дарма, що випроваджувала хлопця на погибель. Вибору не було. Хто ще інший мав йти воювати за Україну... воювати й вмирати за неї, як не мій син? Це так зрозуміло...
Щоправда, тоді світ ділився просто: на чорне й на біле. Тепер же до чорного додають біле, змішуючи їх, і виходить щось сіре... і кажуть, що так має бути. Важко порадити, як повернути білому його білизну. Ти вчений, сам маєш вирішити.
Другий камінь я поклав у свою полотняну торбу на Свят-вечір; рідко якого року я не приїжджав додому, особливо після татової смерті, щоб сісти з мамою до святої вечері; це стало традицією і потребою моєю і маминою; хоч мама залишилися на господарці одні, без тата й без мене, бо ж я, як то кажуть, здобував вищу освіту в Бистричанах, але вони ніколи не скаржилися на самотність; вони не вміли бути самотніми; вони вели розмови з нашою мініатюрною корівчиною, поросятами, курми, а найбільше любили розмовляти з Кудлаєм, якого взимі у люті морози впускали наніч до хати. Я колись випадково підслухав мамину розмову з Кудлаєм. Собака сидів на хвості й не спускав із мами очей. Мама оповідали йому, що не привезли до магазину хліба, оце три дні сидимо з тобою на пляцках. Але то ще не біда, якось перебудемо, картопля, прецінь, вродила. Мабуть, через те, що кожного дня ходжу до магазину по хліб та з нічим повертаюся, цієї ночі снився мені хліб. Кажуть, Кудлайку, що коли сниться хліб, то — на щастя і на прибуток. Дай Боже. Ну, снилося мені, що йду полем та йду й несу в білій хустині два хліби житні, великі, як жорна. Колись, як ще не зав'язали в Черчені колгосп, я сама вміла такі випікати, а тепер не знаю, чи втрафила б. Хліб у хустині пахне на ціле поле, а може, й на цілий світ... і я знаю, що несу цей хліб Зіновію на те далеке поле в Братишанах, на якому загубилася Зеникова могила. Він, Зеник наш, нібито зголоднів на тому світі, бо там нібито дають лише білі булки з мармелядою, а йому забаглося чорного разового хліба... від, чорного разового хліба прибуває сила.
Я йду, чуєш, Кудлайку, чужим полем і сушу собі голову: нащо моєму синові людської сили? Там де він, потрібна лише молитва, любов до Всевишнього.
І такі розмови «на ружні теми» мама торочать цілими годинами; вони вміють також розмовляти на городі коло картоплі, в саду — з деревами, а коли падає дощ — то й з дощем, якщо віє вітер — то з вітром.
А коли їм надокучають роботи і розмови, то сідають за стіл до книжок.
То хіба може утриматися в нашій хаті самотність?
На Свят-вечір я мамі потрібний як нащадок і продовжувач роду Ключарів; мама переконані, що на Свят-вечір у гості до живих приходять душі померлих родичів — дідів і прадідів аж до хто знає якого коліна, вони незримо присутні за столом на покуті в хаті, в коморі, де пахне сухим зерном, у стайні біля корови, й навіть чути, як вони походжають стежками на подвір'ї — сніг рипить під їхніми постолами; родичі надслуховують пильно, чи не скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старі скрині, чи на горищі не вгніздилися злидні, чи в хаті ще панують, як і в давні часи, боголюбство, чесноти людські, добро і праця, чи святі образи висять на чоловій стіні; а ще запитують предки корівчину нашу, чи не голодна, чи сіно не стухле, чи ґазди припадкове, впадаючи в гнів, не обзивають її чорним словом або й хапаються з істик.
І дуже сумують предки, що в бур'яні за стайнею іржав'іє плуг із поламаною коліснею, що не чутно на обійстю кінського іржання, що потупилися, складені в коморі в мішках, бездіяльні татові долота й тесла, свердла й гиблі, «васерваги» для вирівнювання і припасування та інше теслярське начиння, яке в недавні часи мандрувало з татом по селах, де будувалися церкви, читальні й прості селянські будівлі.
За все, що є добре в ґаздівстві, і за все, що є занехаяне, призабуте, відповідати має той, хто є продовжувачем та пам'яттю роду; отже я приїжджаю на Свят-вечір гейби на суд або на похвалу, принаймні так важають мої мама.
Для мене ж особисто Свят-вечір у Черчені — це ніяка не

читати