Завантажити

хоч влада нібито панує совіцька, а в селі, прошу пані-професорко, нічого не змінилося, те що було зверху й усі його бачили, пішло в еподи, в коріння... в корінні, пані професорко, ми живемо. Майтеся в обачності.
Усе, що оповідаю вам. Майстре, про свою тещу, я довідувався від Ольги; Хмура Настя часом, коли нападала на неї самотність, сповідалася доньці й очікувала, певно, від неї розради; Ольга маму заспокоювала, а сама жахалася чорної пустелі... жахалася чорних пісків, якими пішкувала її мама.
І куди вона йшла?
І чому мама посіяла навкруг море чорних пісків, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пісками, мамо, починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорні піски, треба лише хотіти побачити голубу й зелену землю.
Донька плакала, голублячи маму, обціловувала їй руки, розчісувала волосся, зазираючи їй увічі. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа була замкнута за сімома замками, кожен замок був заворожений, а ключі втоплені в безоднях.
Того осіннього ранку перед початком уроків, коли вигулькували із мряки, як постріли, воронячі крики, коли вітер чалапав попід голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчутті тривоги й непевності, висіла на високих грушках і ясенах заніміла глуха тиша, й коли шелест учнівських зошитів нагадував шарудіння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивної пляшки, сліпою ненавистю моєї тещі... поранився і заболів у мене жаль за неї. Мене вразила відчужена її самотність; і мені баглося по-синівському її обняти, посміхнутися, поцікавитися її здоров'ям; я навіть підступив до її столика; я навіть приготував кілька щирих слів, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.
Весна ще повер...
Не посмів заговорити. Анастасія Степанівна, немовби вгадуючи мій жалісливий порив, різко підвелася з стільця, косо зиркнула на мене... позирк був, ну... немов ударила навідмаш, і з піднятою головою пішла на перший урок.
Зірвався з шнурка старий ще австрійський шкільний дзвінок. Починався день.
 
Був у нашому мирному співіснуванні з Анастасією Степанівною один пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не поріднив нас, то принаймні зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в Рогачі Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили коньяку, теща теж пригубила — внучатко, здавалося, принесло з собою у розлогий котедж колгоспного голови незвідану, чужу у цих стінах людську теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первісткою, буквально не відходила від колиски, і я подумав, що в її душі розтоплюється лід, бо, виявляється, навіть у похмурій душі є сили, які засвічують давно забуті сонечка.
Ми вибирали нашій донечці ім'я.
Ми з Ольгою давно вирішили, що дівчинку назвемо Соломією, а якщо народиться хлопчик, то буде у нас Северин, ці імена нам подобалися, ми до них звикли... і я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й, жартуючи, запитував: «Ну, як тобі там, Северку?», або ж переінакшував Соломію на Солому, на Солю, і навіть кликав її Стебелинкою.
Але й тоді, коли в тещиній душі шкварчали, немов із лою вилиті, підняті з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозуміти, що наше діло робити дідові й бабі внучат, а вже витрушувати їх із пелюшок, одягати і виховувати — то це бабина й дідова турбота. А остільки виховання починається з імені, то наші солом'яні імена були ущент розкритиковані й викинуті на смітник як архаїчні й взагалі — не радянські. Теща мала в запасі цілий тузін імен: Наташа, Валентина, Ліда, Лєна, Віка, Тоня; знову ж підхмеленому тестеві подобалася щироукраїнська Оксана. Ольга моя, як звичайно, скапітулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був згідний на Оксану, справді гарне ім'я, хоч останнім часом Оксани навально увійшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться на якійсь Ії чи Лілі.
— Знаєте що, діду й бабо, — рятував я свою доньку від козячих кличок, — не треба нам Лєночок та Свєточок, Оксану нині на кожному кроці зустрінеш. Якщо вже не приймається, щоб дитя звалося Соломією, то згадаймо, що є у нашої дівчинки бабуся, яка носить рідкісне й милозвучне ім'я Настя, Анастасія, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи як кажете? — Очевидно, на радощах я теж випив, і тон мій був піднесений й підхмелений... або й щирий, без хмелю, чому б ні?
Я прагнув миру й любові в своїй хаті.
...А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку.
 
3
Цю історію. Майстре, можна порівняти до великої полотняної торби, з якою ходили, бувало, перекинувши через плече, старосвітські жебраки; тільки старосвітські жебраки, «діди» чи старці виповнювали свої торби скибками хліба, картоплею, воречками з просом і кукурудзяним борошном, а я своєю чергою наладував у свою торбу каміння; перший камінь я поклав у неї ще влітку під час косовиці... власне я скидав молоде пахуче сіно в копиці, а

читати