Завантажити

зітхання. Вони, загиблі, мають право, щоб їх обдаровувати пам'яттю бодай у Великодню ніч.
І людські гурти, тисячі тисяч, на початку стежки іще пам'ятали, пощо вони вирушають у Страдчу долину, обов'язок і поклик поколінь був закодований у їхній крові, одначе дорога була надто довгою, а чи надто небезпечною, а чи надто зусібіч обліплена, як коров'яком, облудою, а чи кожен із мандрівників проковтнув по зернині байдужості, а чи темні сили напоїли їх страхом, а чи тисячі тисяч оглухли й осліпли, бо... бо, спускаючись по схилі до Страдчої долини, тисячі тисяч стали склеротиками, вони ніяк не могли пригадати, хто вони, куди йдуть, хто їх веде, де кінець їхнього шляху.
Дарма очікують їх, дарма їх виглядали січові стрільці й козацьке товариство, людські гурти проходили мимо темною сонною масою без єдиного слова, без єдиного зацікавленого позирку, очі натовпу блукали поміж хрестами, нічого не помічаючи, на нічому не зупиняючись; їхні погляди були схожі на ядучий осінній туман, котрий, однієї ночі напавши на дерева, роздягає їх догола, а вранці, злякавшись сонця, зникає поміж корчами; людські гуртища, прокотившись ордою через Страдчу долину, теж зникали в невідомості, у нетрях, у пропастях. А були ж поміж тисячами поети і співаки, були також сурмачі.:.
Були?
Чому ж ніхто не заспіває загиблим «Христос воскрес»?
Я колись прочитаю вам, Майстре, мій вірш: сьогодні ж переказую його лише для того, щоб ви наперед заходжувалися мене боронити перед Хмурою Настею.
Вона зайшла непомітно до кімнати, це був її стиль — появлятися непомітно; прилипла до одвірка й слухала... слухала мій вірш про орди байдужих у Великодню ніч. І тільки коли я скінчив, а Ольга не встигла вимовити й слова, ми помітили Хмуру Настю; власне вона першою подала голос із порога: «Ну, нарешті, зятьок, — сказала вона, — я почула, які ти вірші пишеш, уже будучи дорослим. Пам'ятаю твої шкільні вправи... щось там було про святого Юрія». В її голосі пульсувала зловтіха; вона аж зарум'янилася від задоволення, від того, що спіймала мене... що спіймала мене на чомусь забороненому. «Кропаєш, мій милий, антирадянщину, так?» Стояла переді мною вже зблідла, з тоненькою синьою ниткою на тому місці, де мають бути губи. Я аж відсахнувся від неї, відкриваючи сам для себе, як вона глибоко мене ненавидить, ненавидить щодень, ненавидить, терплячи мене в своїй хаті, ненавидить, коли сідаємо до столу й вона крає хліб. Страшно. «Ти ж бо історик, мій милий, й тобі відомо, що твої січові стрільці — махрові націоналісти, вороги, на їх легенді, на їхніх могилах зійшла й виросла, як чортополох, бандерівщина. Ти про це ліпше знаєш, ніж я, я лише математик, а проте... а проте, тавруєш народ, який про них, січових стрільців, забув, що їхні могили занехаяні, що ніхто за ними не заплаче або ж бодай доброго слова не скаже...» Слова з синьої смужки губ капали, як розплавлені шротини. Я згадав про мамину ворожбу, про те, що Хмура Настя з Головою ніколи тебе не полюблять, віддають свою доньку за тебе тільки тому, що ти зробив їй дитину. Тільки тому. Вони нутром чують, що ти з іншої сотні, але й ми з тобою знаємо, що вони просмерджені ворожим духом. То ж стережися, Павле...
Ось і не встерігся.
«Нема там антирадянщини, не клейте мені політику, Анастасіє Степанівно (Я не кликав її, як це належиться, мамою. Та вона цього й не потрібувала). Стрільці, що впали... що поховані в Страдчій долині, з більшовиками не воювали, вони, певно, й не чули, що є такі більшовики... ворог був ближчий, той, що взяв Львів, що брав під обцас цілу Галичину. Того ворога радянські історики називають бі-лополяками. Певно, читали-сте? Сам Ленін вітав утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Це треба знати, чорт візьми!» Я, відбивався наступаючи, і це мені вдалося, бо ім'я Леніна для Хмурої Насті щось важило, переступити його вона не мала відваги.
Ольга стояла збоку злякана, покусуючи губи. Кільки разів пробувала стати в моїй обороні, але Хмура Настя на нікого не зважала, так було завжди, так діялося й тепер, і моя Ольга знічено, покірливо відступила; я розумів, що Ольга й у гіршій ситуації, яка може скластися, теж мене не оборонить, вона не мала для цього характеру.
«Ленін... Ленін, якщо й вітав буржуазну республіку, «зунру», то виходив з конкретного політичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Іллічем не прикривайся... ти паплюжиш народ, який у твоєму віршику виходить з пітьми й у пітьму, як у пропасть вселенну, запропащується, так? — примружила очі Хмура Настя. Зморшки попід її очима були, мов дрібно плетені півколами павучачі сітки. Ольга поглядом благала мене змовчати, і я, врешті-решт, її послухав, спало мені на думку, що вже завтра Хмура Настя донесе про мій вірш і про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я злякався, але ж виникнуть складнощі, зайві балачки, складеться в начальства певна негативна думка про мене, а я тільки-но починаю педагогічну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем

читати