Завантажити

розуму, неначе мені вісімнадцять років і я вперше поцілував жіноче коліно; продовжує тривати тайна її зваби, Ольга й тепер припливає до мене з ранкової імли і я, бувало, серед ночі прокидаюся від звучання її імені.
Я кличу Ольгу...
Бо ще тоді, на березі Дністра, я зрозумів, що даремно хотів осідлати довгу білу рибу й вивести з первісного її світу у світ моїх інтересів, вона мене слухала, кивала головою, здавалося, переймалась тим, про що я їй говорив, навчилася потайком від матері, від Хмурої Насті, «Отченаша», захоплювалася книжкою, яку я їй підсовував і... і пливла далі в первісні свої моря. Що й казати, бувало, я лютував, брав її за плечі і трусив нею, як грушкою, а вона ж, не ображаючись, гладила мої руки й обціловувала їх або ж покушувала пальці... покушувала й обіцяла пошепки: ну, ну, любий, я тобі вночі відомщу, побачиш. Немовби ти ще не переконався, що я лише жінка: хочу любити, плодити дітей й тебе чарувати до смерті, й ти до смерті будеш шукати в мені тайни, так буде. І не знайдеш... ой ні, не знайдеш, — пообіцяла, погрозивши пальцем. І не знайдеш...

ЧАСТИНА ВОСЬМА
ПАВЛО КЛЮЧАР
1
Весілля наше було скромне й тихе — обійшлося гостиною найближчих родичів і сусідів. Хмура Настя — Ольжина мама прийняла мене холодно, непривітно, потім я дізнався, що вона відраджувала Ольгу як могла, шукала їй жениха в Бистричанах чи в Рогачі. Ольга з тих маминих пошуків посміхалася, поки не призналася, що вже два місяці як вагітна. Зате Ольжин батько, дарма, що я його здавна недолюблював, на весіллі водно мені підливав та вихвалював нашу «Ключареву фамілію» — небіжчиків тата й Романа за те, що мали золоті, придатні до теслярства руки, а маму хвалив за терпіння й роботящість у полі; і ще, пригадавши, прихвалював маму за співанки: «Пам'ятаєте, свахо, — казав Чобіт, розчервонілий від горілки, як помідор, — як ви, бувало, у полі з ланкою виспівували, що на дубі ворона кряче, а під дубом дівчина плаче. Ворону бити та най не кряче, а дівча любити...»
Мама, у вишневій хустині, зав'язаній по-давньому, у дівочій, також із чорного оксамиту вишиваній камізельці, сиділи за столом обіч свата й майже не торкалися до страв, лише зрідка під примусом мочили зів'ялі, як дубове листя, губи в кришталеву чарку. Інколи вони, мама мої, забувалися й зорили поверх голів по просторій палаті колгоспного голови, завішеній килимами, заставленій дорогими меблями, над якою панувала крислата кришталева люстра. І мама мимохіть, чи то вражені цим багатством, зібраним у хаті, чи цим багатством засмучені, хилили на стіл голову; обома руками, опершись ліктями об стіл, вони підпирали голову, в долонях ховаючи обличчя, але від мене сховатися не могли: мої мама журилися. Ще задовго до весілля вони не радили женитися на Чоботовій доньці, бо не буде тобі, Павле, життя у тій родині, ти завше будеш почуватися чужим птахом у чужому гнізді, бо нібито не знаєш, що то за люди — голова з своєю Хмурою Настею. «Знаю, — боронився я, — але я люблю Ольгу... але Ольга вже вагітна, мамо». «Ото ж бо і є, через те, що вона вагітна, Голова з Настунею й погодилися на ваше весілля. Куди діватися? Шукали, певно, своїй доньці завідуючого базою, директора або ж синка якогось впливового начальника. Адже й першого чоловіка надибали Ользі татунцьо з мамунею у Львові. Люди балакали...» «Але я люблю Ольгу, мамо. У нас буде дитя. Якось притремося. Ми будемо жити на другому поверсі, там два покої. Старі — собі, а ми — собі», — заспокоював я маму. «Дай вам Боже. Тільки не дуже віриться... Ольга твоя покірлива, тиха, під маминим крилом сидить, а під татовою рукою ходить. Ліпше, щоб ви звили собі гніздечко у нас... я можу у кухонці спати. Було б вам тут затишно... сад... Золота Липа, га?» «Якщо стане нестерпно — прийдемо», — пообіцяв я. «Ой, — сумнівалися мама, — де Головишина одиначка проміняє палати на просту хату. Та й не пустять її, не дозволять. Ось згадаєш мене...» «Не віщуйте злого, — я огнівався на маму. — Якось воно буде». «Чи я тобі ворог, сину, чи не зичу тобі щастя? Ольга твоя справді варта того, щоб її любив один із Ключарів». Мамине лице розпогоджувалося, очі світилися м'яким теплим світлом. Вони підвели голову й випрямили спину; на зів'ялих спечених губах блимнула, як стокротка посеред обпаленої мурави, бліда усмішка. І в старості мої мама були красиві... краси їм в усі часи додавали горда постава, відкритий прямий погляд; вони в усі часи перед ніким не гнулися і в нікого не запобігали ласки, хоч і бідували гірко, коли поховали тата. Вони любили мені повторювати: «Пам'ятай, Павле, ми — Ключарі. Твій тато десять церков на Поділлі побудував, а хат набудував без ліку».
Ольга їй сподобалася; жіночим чуттям упізнала в ній добру й лагідну вдачу, вони обидві відразу знайшли спільну мову, власне, то й слів між ними не було багато, вони розмовляли поміж собою посміхами й поглядами, мама іще зрідка доторкалися до Ольги руками... доторкалися до плечей, до рук, гладили її по голові, або ж брали Ольжине обличчя в долоні, з хвилину

читати