Завантажити

областях України, є це досягненням соціалістичного будівництва», — сказала Ольга. І вже не можна було прочитати з її обличчя: жартує вона, глузує з порожніх слів своєї мами, а чи таки сама вірить у подібне твердження? «Соціалістичне будівництво ні при чому, якщо мої мама люблять книжки... якщо вони залюблені в поезію. Навпаки. Соціалістичне будівництво не витерплює ось хоч би такий вірш, який я почув від мами ще в дитинстві. Вона зчаста його повторює, як «Отченаш». Можна сказати, я виростав під цим віршем, як під дощем. Послухаєш?» — Я торкнув Ольгу за лікоть. Одначе згоди не чекав. — «Зійшлись обоє на багнетах: Старий-старий і молодий. В одного: — Сину! — з-під кашкета... В другого: — Батьку, одійди!... Зійшлись і стали на хвилину. Схрестили погляди на мить. Кашкет мовчить і жде на сина, а син осикою тремтить. На перекошені обличчя. — Не біль, не втома — дикий сказ: Хоч би вже швидше... Хоч би швидше! Хоч би за раз!.. І довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив). Та хтось іззаду з кулемета Обох скосив...»
Ольга зупинилася, задивившись на захід сонця; я подумав, що на тлі кривавої заграви Ольга уявила побоєвище, на якому в багнетній атаці зустрілися батько з сином, котрі воювали під різними прапорами. І поки вона осмислювала, осягала аж піднебесний трагізм ситуації, хтось третій... хтось підступний ударив по батькові й синові з кулемета. Щоб не сумнівалися! Щоб отямилися! І в дитинстві, і тепер цей вірш я переживав особливо глибоко, неначе я був одним із тих, що зустрілися в бою; я уявляв того третього, який затаївся позаду чи збоку, він лежав і їдко посміхався, а «максим» його був націлений на мої груди; мама, декламуючи вірш, дивилися кудись поперед себе, ніби вони теж бачили перед собою того окритого ворога, і своє бачення передавали мені.
Завжди, коли пригадую цього вірша, коли душа прагне його вишептати, чую, як десь поруч, зовсім близько вистукує кулемет... вистукує і всі його кулі ціляться у мене; а за кулями, які мене розстрілюють, чую глузливий регіт того «третього».
«Вірш як вірш», — майже байдуже сказала Ольга. І одним махом перекреслила мої сподівання про те, що вона нібито щось там собі уявила на тлі палаючого неба; мені стало її жаль; вдарила мене думка: повернутися й піти геть від Ольги. Нащо вона мені така ... така глуха гуска з рудою косою? — «Хоч... — ні, вона не помітила миті, коли я був готовий її покинути, — хоч, — повторила, — якщо задуматися, то опісля, власне в оцю хвилину, той вірш засіяв у душу смуток. Тужно мені стало. І ще: питаюся у самої себе, хто був той третій з кулеметом?» Вона певно очікувала моєї відповіді, бо довго мовчала, час від часу кидала на мене позирки. «Ворог то був», — відповів я врешті невиразно; я не міг навпростець назвати імені цього ворога; я остерігався Ольги, здогадуючись, що в неї вдома того ворога, якого б я назвав, мають за рідного брата: в її родичів є інші вороги. Хоч моя Ольга «первісна», хоч живе собі в Дністрі велика біла риба, яка вихльостує хвостом, вигулькуючи на поверхню води, й однією водою, плином її, теплим сонячним променем радіючи, я однак не був упевнений, і це мене мучило, і це мене боліло, що завтра або ж післязавтра наївно, може, й без задньої думки, передасть мої слова Настуні Хмурій. Мені ж із Хмурою працювати, вона має у школі вагу. Чи будуть у Черчен-ській школі тримати вчителя історії Павла Ключаря, який називає ворогами тих, які принесли на своїх штиках «золотий вересень 1939 року».
П-сс-с-с...
Я аж оглянувся навколо підозріло, немовби злякавшись, що хтось приліг поміж вільшиною... приліг і підслуховує мої думки; і дивно, що Ольга вловила мій мимовільний рух. «Ти боїшся когось... чогось, Павле?» — спитала нахмурившись. «З чого ти взяла? — відповів я. — Кого й чого мені боятися? Я згадав автора цього вірша Дмитра Фальківського. Добрий був поет. Ходив із наганом, розстрілював людей і при нагоді писав вірші. Доля людська... Поки його самого не розстріляли». — «Він був бандерівцем... із банди?» — Ользі напевне здалося, що вона зрозуміла, чому я перед хвилиною стривожено оглянувся. — «Ні, уяви собі, він був енкаведистом... і енкаведисти його розстріляли ще в тридцятих роках». «Защо? — пошепки, бліднучи, спитала Ольга. — Продався американцям?» Вона, вочевидь, шукала виправдання для енкаведистів, які розстріляли свого колегу; вона була вихована вдома, в школі й в інституті, що всі чекісти — герої, і всі вони чисті, як скло. І справедливі... Подібне вдовбували й мені, усім нам, та тільки в мене були мама, які мені ще малому назвали ворога, котрий у вірші Фальківського скосив батька і сина, які здибалися в рукопашному бою; потім від куль цих ворогів загинув наш Зенко. — «Нікому він не продався, Ольго, — відповів я з серцем. — Просто він знав того кулеметника, який поклав трупом батька й сина; був йому, може, той кулеметник, однодумцем, приятелем... а може, сам Фальківський був цим кулеметником, га? А коли отямився... зате й розстріляли, що поет отямився». Це було з мого боку вже надто

читати