Завантажити

замахується, маючи охоту вдарити... і таки були випадки, коли давав рукам волю. Хіба Катерина Ковальчукова не збиралася подати на нього в суд за те, що збиткувався над нею, коли вона вночі прийшла до скирти взяти в'язку соломи? Чобіт і вночі не спав, снуючи з рушницею полями і пантруючи, щоб хтось не вимикнув буряка, чи щоб хтось не вкосив конюшини або ж не полакомився на в'язку соломи. Уявляєте: зима, мороз, ніч... бідна жінка притюпала з села до скирти, щоб насмикати худобині на січку. З добра вона не прийшла красти... не з добра наші люди навчилися красти. А тут, як яструб, голова з рушницею... і кольбою її, стару, і кольбою зсинцював. Аякже, «наше» пробувала вкрасти. Стара збиралася вранці податися до лікарні, щоб «зняли побої», щоб «записали всі синці» та її плач, суд без медичної довідки не хоче судити, але її відрадили, мовляв, з ким хочете, кумо, судитися, з головою, з Чоботом, та він усіх у районі й в області купив, бо тому дошки на дачу привіз, тому на іменини килим подарував, а прокурору, коли той сина женив, бичка в колгоспі купив за дешеві гроші, бо нібито той бик на передні ноги заслаб. Хто вас, Катерино, буде боронити... ну, а крім того, ви таки солому крали, злодійство отже було, й вас треба судити. От сидіть, кумо, тихо й дихайте в дві дірки.
Щоправд, мав Чобіт клопіт, коли за Хрущова мало не всі поля засіяли кукурудзою. Щоб нікому не баглося ламати качани, понад кукурудзами вибудували «вишки», схожі на козацькі сигнальні фігури, на яких сторожа при бочці смоли пильнувала, чи не появляться в степу татари; козацькі «фігури» стерегли край від орди, а Чоботові «вишки», на яких денно й нощно, як кажуть, та ще й з рушницями вилежувалися комсомольці або й комуністи — на кого черга випала — стерегли кукурудзу від тих, хто тую кукурудзу сіяв і висапував; сам голова любив проводити ночі на котрійсь із «вишок», казав, що вартування нагадує йому молодість, коли ще ходив із автоматом в стрибках і, бувало, лежав у засідках, підстерігаючи бендерівців. Котроїсь ночі він та ще один борець за збереження колгоспного майна — Мацюпінькою той зветься, який був у Чобота за шофера й за «порученця», тобто був таким слугою, який усі Чоботові накази, забаганки і таємні доручення виконував, зловили в кукурудзі молодицю — Ксеню Прийму, яка встигла наламати цілий подолок качанів; на цей раз голова молодицю не катував, а тільки задерли їй спідницю й сорочку на голову, зверху зав'язали, як ото мотузять мішок із картоплею, і пустили дорогою в село. Не знати, як бідна Ксеня намацала наосліп дорогу додому, кажуть, хтось її побачив удосвіта оголену, усю в грязюці, бо не один раз падала в рови й калюжі, й визволив із мішка... а коли визволив, то з «мішка» попадали на землю кукурудзяні качани; і хоч осоромлена Ксеня нікому ні словом не обмовилась, хто над нею позбиткувався, село здогадалось: то Чобота підла робота.
Дарма, що в Ксені Прийми не було чоловіка — десь запропастився аж на Сахаліні, переповідали, що втопився, напившись, не мала вона також старшого брата, тато її давно спочив у Бозі, усе ж таки знайшлася душа, сміливець, який котроїсь ночі припильнував, котрою стежкою правцює товариш голова... припильнував і стрілив у нього з карабіна. Ні, не поранив, і, певно, не хотів ані поранити, ані вбити — стрілив, щоб попередити. Куля бренькнула біля вуха й полетіла собі в ніч, а Чобіт заволав о поміч, що його вбивають. Збіглися сусіди, а він, Чобіт, тремтить і смердить страхом, як пес. Ні, ніхто пострілу не чув, ні, борони Боже, ну, ніби щось луснуло, якби патиком тріснуло, ну, само собою ніхто нічого не бачив. І зводили перед слідчим плечима: а може, голові з переляку щось там причулося? Хто б то стрілив у нашого ґазду... ну й для того, щоб стрілити, треба мати карабін.
Слідчі з міліції й гебісти товклися з місяць, і даремно. Глухо. Зате в районній газеті Гриць Федака — поет, повістяр, байкар і драматург районного масштабу написав, що в Черчені підвела голову куркульська гідра: було вчинено замах на голову колгоспу Олексу Івановича Чобота. Ворог, мовляв, не спить. Люди, будьте пильні...
 
«Ольго...
Ольго, ти ніколи зблизька не приглядалася до свого тата? Тобі не здається, що він дотепер ходить в стрибках із автоматом і воює з усіма нами; він усіх тут ненавидить...»
«Хіба він, Павле, не ґаздує в Черчені по-людському, щоб у черченських людей був хліб на столі й до хліба? Село починає будуватися, солом'яні стріхи й для фотографії не знайдеш. Газифікація планується. Все для простого хлібороба. Ось хоч би стоматологічний кабінет, де я працюю. Що, ні? А хіба не тато глаїв район та область, коли розпалився скандал навколо Святого Духа? То парторг Пннди-лик затіяв тоді зняти хрест із бані...»
«Тато мусив глаїти. Доярки, свинарки і трактористи — народ начебто тихий, сумирний, в мазуті й у гною, а проте твердо стали: будете збещечувати Святий Дух — не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал. Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видоїти корови. Твій

читати