Завантажити

Дністрових хвилях, починає замислюватись: а що там, на берегах, а що там, у глибинах, а чия то кістка, виорана плугом; і я розумію: душа Ольжина, що звикла до супокою, повставала проти невідомих їй чужих понять, вони її кервавили, мучили й лякали; душа жіноча не сприймала новизни й вона, новизна, плавала на поверхні, як вербова дошка.
 
12
Якось Ольга мені докоряла:
— Ось ти, Павле, все навчаєш та навчаєш то віршами своїми, то оповідями, то водиш мене полями... і вже це не звичайні колгоспні лани, а ціла історія, вкарбована в скиби, так? Ну, стосовно мене, то ще півбіди, я нібито інтелігент, лікар, я повинна розуміти... хоч я теж не впевнена, що воно мені конче потрібне. До цього часу я жила без твоїх молитов про поле, вибачай, що я так кажу; дотепер тато мене вчив, що поле — це цех, в якому виробляють хліб, м'ясо, молоко, олію. Він колись прочитав одне оповідання, не пам'ятаю в якому воно було журналі, зате пам'ятаю, що називалося воно «Грудка змлі». Письменник описував випадок, коли український емігрант, чоловік із наших країв, виїхав, здається, до Парагваю ще на початку тридцятих років, і цілих сорок років, якщо не більше, возив з собою по світу грудку рідної землі... галицької, розуміється, землі в бляшанці з-під чаю. Тато посміювався з письменника та з його героя, бо, мовляв, це дурні сентименти, грудка землі скрізь однакова, скрізь, і в Україні, і в тому ж Парагваї, і, скажімо, у Франції. Ти, звичайно, з цим незгідний, правда?
Наша грудка інакше пахне? Вона більш родюча? Я не можу бути суддею, мене ця проблема не хвилювала, грудка є скрізь грудкою, але я мимохіть стаю на татовім боці. Хто-хто, а він знає, що то значить земля і робота на ній. Він головує в колгоспі з п'ятдесят другого року. Як пишуть в районній газеті: «Йому було нелегко». Люди спочатку колгоспу боялися, як дідька... поприростали до своїх нивок пупцями. А колгосп лише но-но зводився на ноги: бідота страшна. На трудодні «палички» й «грами». Корови в стайнях висіли на пасках, на провесні розшивали сніпки з дахів і різали з них січку худобі. Хтось плюнув би на таку господарку, а тато — ні... а тато мій згадує, як колись у Черчені гончарі горшки випалювали, деякі майстри ще тоді жили. Він їх зібрав у гурт: робіть горшки, люди добрі, бо в касі ні копійки, жити нам усім треба. Гончарі горшки робили, а тато мій їздив по сусідських селах і їх продавав. Потім цегельню заклав. А ще згодом купив пилораму. Копійка до копійки... Тепер не скажеш, що колгосп у Черчені сякий-такий. І люди вже не бідують чорно. Що, ні? Тому й шанують мого тата, ну, може, хтось і не любить, усім не догодиш. Та мені більш до вподоби його ґаздівське, раціональне ставлення до землі, ніж твоє історико-археологічно-поетичне її обожнювання. Нащо ускладнювати прості речі? — Ольга помовчала, мабуть, осмислюючи свої слова; їй, мабуть, дотепер не доводилося вести розмову на тему, як і за що треба любити рідну землю; вона любила її так, як навчив її тато.
— Ти на мене ображаєшся, що не піддаюся твоїй науці? — спитала Ольга після довгої мовчанки. — Що зробиш, я татова доня і татова учениця. Якщо любиш, то мусиш приймати мене такою, якою я є.
Я її любив...
Я її люблю.
 
13
Настав найвищий час, щоб бодай коротко намалювати портрет колгоспного голови Олекси Івановича Чобота, знаного в області передовика, орденоносця і назагал, якщо бути об'єктивним, доброго господаря, який у багатьох починах, що їх потім розхвалювали газети, був першим: першим почав сіяти льон, що давав колгоспові добрі прибутки; першим запровадив у Черчені замість трудоднів грошову оплату; першим, щоб збагатити колгоспну касу, заходився закладати різні допоміжні промисли — побудував цегельню, купив пилораму, а біля пилорами виросла довга шопа — столярний цех, ще в другій шопі формували цеметні плити для міських тротуарів і «рури» для криниць. Очевидно, господарка почала давати несогірші прибутки, бо в селі виріс Будинок культури і навіть Будинок побуту. Поговорювали, що Чобіт збирається вибудувати нову школу, а в старій, ще австріяцькій мають обладнати аж картинну галерею.
Одне слово, Олекса Іванович Чобіт може стати цілком позитивним героєм колгоспно-селянського роману, який сьогодні в моді. Не беруся однак стверджувати, що письменник, який буде писати роман, в якому прототипом стане Олекса Іванович, розповість про свого героя усю правду, а якщо й розповість, то редактор із цензурою її викреслять як таку, що паплюжить, свят-свят, прекрасну радянську дійсність. Як можна, наприклад, паплюжити позитивного героя з орденом Леніна на грудях, сказавши, що його. Чобота, ніхто в селі не любить, опріч підлабузників та парторга Афоні? Бояться — так, бояться, як вогню; шанують — так. Їздить він по селу, по бригадах, по полях на своєму «газику», порядкує, ґаздує — ніхто не сміє повстати проти його «мата», проти його диктату. Я не раз спостерігав, як він покрикує на людей, і вони гнуться перед ним, як перед дідичем; а він ще й

читати