Завантажити

милувалися нею, потім палко цілували. І в обох від зворушення, від любові зблискували сльози; дві різні натури — мамина горда й Ольжина — податлива, м'яка зріднилися відразу того ж дня, коли я привів Ольгу додому. Їм обом і тому третьому, якого народить мені Ольга, було б направду добре в нашій просторій хаті з дубовою підлогою і простими, теж дубовими меблями, що їх змайстрували небіжчик тато, і було б їм розлого, спокійно в нашому здичавілому садку на березі Золотої Липи.
Не могло бути й мови, щоб Голова з Хмурою Настею відпустили Ольгу від себе. Та й вона нікуди від родичів не квапилася; наші два покої нагорі були обставлені сучасними зручними меблями й вистелені килимами... то ж як могла молода жінка, яка звикла до розкошів, проміняти їх на дубові підлоги, які до того ж треба чи не щодня шурувати. А ще треба варити й прати; а ще в курнику є к^ри, а у стайні — корова й підсвинок — дріб і худібка теж потребують догляду. Ну, а в стоматологічному кабінеті щодня очікують на твою допомогу люди. Удома ж на господарці Чобіт тримає Мариню — підстаркувату свою сестру, яка так і не вийшла заміж.
У наш молодий світ, що панував у верхніх двох кімнатах котеджу, Ольжині родичі майже не втручалися, з тестем і тещею я хіба перекидався словом за вечерею. Хмура Настя зрідка інформувала Ольгу про мої педагогічні успіхи, що, мовляв, і діти Ключара вподобали і педагогічний колектив прийняв його за свого. «А що, — гуркотів надтріснутим басом старий Чобіт, — будуть з нього люди... через кілька років зробимо його директором школи. Якщо є у голові олія, то піде вгору. Наш час такий. Ключаре, що треба пнутися все вгору та вгору. Хапайся, чоловіче, за що можеш і не зважай, що хтось внизу тримає тебе за ноги. Якщо сам лишишся внизу, то всі по тобі будуть толочитися, запам'ятай».
Ольга лише посміхалася, а Хмура Настя пасла мене очима: було їй цікаво, як я реагую на науку щасливо жити під зорею радянської влади. Назагал ми з тещею підписали мирне співіснування, і лише одного разу вона показала мені роги. Було це недільного пополудня, коли нам із Ольгою надокучив телевізор і я, стоячи біля відчиненого вікна, крізь яке до кімнати лилися потоки прозорого осіннього духу, настояного на опалому листі, пізніх яблуках, що червоніли на деревах, як скляні ліхтарики, й на терпких димах далеких польових ватр, що їх палили пастухи, задивився на панораму Страдчої долини із Святим Духом, що скулився під стрішкуватою, чорною, дуже виразною на фоні підбіленого неба, немовби намальованою на папері, старою липою, з білими низенькими хрестиками старого цвинтаря і рівними рядами стрілецьких могил.
Ударило тоді мене: я давно не ходив на стрілецькі могили.
Я давно, остерігаючись злого сексотського ока, не приносив на стрілецькі могили гілочки калини. Вчили ж мене мама: квітку поклади, калину, снопик рум'янку, принеси з поля колосок, а із саду — яблуко, і досить цього стрільчикам, будуть вони контетні, що про них не забувають. Але стережися, стережися, дитино. Вовки поза плотами, лиси, гієнни, тхорі позалягали й підглядають, фотографують, записують кожного, хто приходить поклонитися стрілецьким могилам. Так, сину, стережися і... і йди до них.
Про це я написав вірша: про осторогу, про попіл і забуття і про Великодну ніч, в яку у Страдчій долині виходять з Козацької могили запорожці й розсідаються на її узбіччі, в траві, а січові стрільці, ціла їх сотня в австрійських мундирах і мазепинках стоять, спершись на свої низенькі, литі з бетону хрестики, на яких подекуди ще можна прочитати прізвища, імена та рік загибелі від польської кулі; стріль-чики й запорожці очікують свого часу, вони терпеливі, як усі мученики, і тільки погляди їх ширяють, як ластівки, навкруги; інколи їхні погляди піднімаються, як жайвори, аж попід небо й звідти придивляються до Черчена, до районного містечка Рогача, видні їм Львів і Київ; вони хочуть знати, що сталося з цією землею, за яку вмерли одні триста п'ятдесят років тому, а другі — лише п'ятдесят: чи стала вона багатшою і кращою, чи стала мудрійшою? Бої сприяє стрільцям і запорожцям із Страдчої долини: Великодна ніч зіткана із розсипів роси, відсвіту зірок, хатніх вогників у вікнах, і в цьому блідосріблистому серпанку земля схожа на жінку, вдягнуту в прозору сорочку.
Настає очікуваний час, відхиляється завіса серпанку й з глибини сучасної ночі, з міст і сіл виходять на стежку, що починається десь там на піщаних горбах і на старих городищах, й біжить кривульками через озимину до Страдчої долини, людські натовпи. Тисячі й тисячі люду — старих і молодих, дітей, чоловіків упереміж із жінками ступають поважно, тихо, тільки чутно, як люди дихають, тільки чутно, як під ногами стугонить земля, тільки чутно, як під ногою храбусьне молоде жито; це на них, на цей мовчазний похід очікують запорожці й січові стрільці... очікують загиблі за Україну людської пам'яті: писаного яєчка на могилу, «Отченаша» від щирої душі, гарячої, як крапля воску з свічі, сльози, слова доброго, спомину,

читати