Завантажити

товаришу Пиндилик, любите інколи грубіянити. Я просив би не розмовляти зі мною таким тоном. — Ольга потім мене сповідала, що не треба було викликати вовка з лісу. Одначе, коли б я і промовчав, нічого не допомогло б: вовк уже був тут.
— О, — Афоня картинно розвів руками, — ізвінітє, я зовсім забув, що маю справу з всраною інтелігенцією. Пардон.
Я був готовий хряснути дверима. Він ухопив мене за рамено.
— Сідай і слухай, партєйний секретар з тобою, понімаєш, говорить! — крикнув і вдарив кулаком об стіл. — Я до тебе по-пролетарському — понімать нада. Кирпу не гни, бо обісраний ти увесь... і я хочу знати, чи дуже ти смердиш ворожим духом.
— Якби смердів, то на те є кадебе, — відповів я коротко.
— Кадебе шукає вчинків, дій, а не запаху... бо нібито за душок у нашій країні не судять. Шкода. Мене ж якраз цікавить цей душок, понімаєш. — Афоня відкинувся на кріслі й простягнув під столом ноги. — Ну ось, наприклад, донесено мені й напевне ще декому, хто повинен про це знати, що ти, випросивши в тестя автобуса, повіз восьмикласників на екскурсію до Скита Манявського...
— Що ж у тому було ворожого? — перепитав я. — Екскурсія школярів запахла антирадянським димком? Скит Манявський — відома місцина в історії України і я, як учитель історії, почувався до обов'язку повезти туди дітей. І вам би порадив поїхати туди котроїсь неділі. Це недалеко... Дуже мальовниче місце: ліс, смереки, гори, чистий, як сльоза, потік. І повітря...
— Не за повітрям ти возив туди дітей, що ні? Нашпиговуєш їх історією, заражаєш, понімаєш, національною романтикою.
— Я педагог, це мій обов'язок, — я намагався тримати себе в руках.
— В обов'язки вчителя історії не входить організація екскурсій... і шкільною програмою, понімаєш, це не передбачено. Ти їздив також у Галич, де була столиця Галицького князівства, товкмачив школярам про князів, про бояр, про могутність Галицької держави.
— Це написано, до вашого відома, в підручнику, — стиснув я плечима.
Парторг хитнув головою.
— Справді, там написано, я перевіряв. Бачиш, як я ретельно готувався до розмови з тобою. Мусив, понімаєш, підкуватися. Образованіє, сам знаєш, сельськохозяйственноє та й то скороспіле. — До речі, Пиндилик любив підкреслювати свою неосвіченість, він начебто цим гордився. Мовляв, дивіться, я, що скінчив два класи й один коридор, маю над вами владу. — Тільки, дорогий мій Павлушо, у підручнику не написано, що суздальські князі випрошували в Галичі майстрів, котрі будували їм храми. Нібито Суздаль, счітай современная Росія, не спроможна була без Галича й путящу церкву збудувати, так? Це знаєш чим пахне? — Афоня ліг грудьми на стіл й, перехиливши голову, знизу уверх свердлив мене усміхненим переможним поглядом.
— Не знаю, чим по-вашому пахне, — я й собі засміявся, хоч, мабуть, було мені не до сміху. Парторг справді готувався до розмови зі мною, хтось його консультував, бо звідки йому, бідному, було знати що галицькі зодчі будували в Суздалі храми. Але й хтось з моїх школярів намотав на вус сказане мною на Крилоській горі під Галичем... намотав і доніс. Чи, може, випадково в розмові зі старшими, з учителями, з родичами хтось попідкреслював ці історичі деталі. Чи таки хтось з учнів був навмисне націлений: слухай-но Ключара, зважуй кожне його слово, а котре слово підозріле, то...
Мені не хотілося вірити у передчасну зіпсутість котрогось юнака або дівчини з мого восьмого «а»; я їх любив, і мені здавалося, що їхні очі теж променяться, коли я заходив до класу. Між ними і мною напиналися невидимі струни, що єднали нас; я був упевнений, що ні одне моє слово не пропадає марно, не падає на камінь під ноги, а западає їм у серця, це я бачив по їхніх очах, вдячних, світлих і захоплених. Я, очевидно, був надто самовпевнений.
Я згадав, як ми стояли цілим класом на Крилоській горі на тому місці, де археолог Ярослав Пастернак іще в тридцять сьомому році розкопав фундаменти столичного храму Успення Богородиці... стояли і слухали... і слухали, як гудуть давно розколені дзвони, як у храмі Успення співають півчі хвалу землі Галицькій і князеві... як грають бойові сурми... як на велелюдному торжищі вихваляють свої товари вірменські, арабські купці, гості з Візантії, із Угрів, із Ляхів.
Ми слухали на Крилоській горі історію; я чарував учнів історією й вони були підвладні моїм чарам; я почувався чарівником, щедрим і добрим, і тоді я навіть не подумав, що котрийсь з моїх учнів, хитро посміхаючись, збирав мої слова в кишеню.
Плакала моя душа...
Я міг відповісти Пиндиликові, що й поза шкільними підручниками в російських таки авторів можна прочитати про впливи галицького зодчества на зодчество Суздальської Русі, й крамольного, отже, тут нічого немає, Суздаль тоді тільки розбудовувався і заселявся. А Галич уже славився своїм многолюддям, майстрами-зодчими, котрі своєю чергою вчилися в майстрів сусідніх країв. Це так природно...
Проте я промовчав; я, мабуть, був

читати