Завантажити

своєю чергою ретельно сповнював прості кандидатські обов'язки: випускав загальношкільну стінну газету, один раз на тиждень проводив у «червоному кутку» на фермі політінформацію з доярками і телятницями.
Афоня припросив мене сідати у крісло за полірованим столом, а сам розмашисте, порипуючи чобітьми, походжав по кабінеті, обкурюючи «біломорканалом» членів політбюро на чоловій стіні. Я теж запалив цигарку, зацікавлений: а про що власне збирається зі мною нині говорити товариш Пиндилик.
— В мене сьогодні празник, ти й не помічаєш, — сказав він дружелюбно, зупинившись перед столом, і тицьнув пальцем у новісінький орден на грудях. — Сьогодні у військкоматі, понімаєш, вручили орден Отечественной войни третьої ступені. Не забувають старого вояку, — засміявся сам до себе. — Ну, конєшно, орден небольшой, але обмить полагается. А я замість того, щоб скоромним дєлом заняться, мушу з тобою отут...
— Хіба щось сталося? — спитав я.
— Нічого не сталося, — відповів Пиндилик. — Просто настала пора всерйоз побалакати з тобою. Ти вже збираєш рекомендації... невдовзі, понімаєш, переведемо тебе з кандидатів у члени партії. Ото ж, хотів би я почути: чи ти вже почуваєш себе комуністом.
— Як усі, — відповів я надто бадьоро. — Статут знаю. Партвнески сплачую справно. Партійні доручення виконую. Що більше? — Я розмовляв із ним вільно, навіть весело; в мені не закралося й здогаду, що стою перед нелегкими випробуваннями.
— Я питаю, чи почуваєш себе комуністом? — повторив парторг. У його пальцях хруснула цигарка й він запалив другу. — Дуже легко тобі, понімаєш... статут... бабам на фермі газетку читаєш. Партія розпростерла тобі навстречу руки... по блату, завдяки тестю, розпростерла: вступай, мол, у мої ряди, товаришу Ключар. Чи не так? — Афоня був спокійним, принаймні стримував себе.
— Ну, допустимо, що так, — відповів я безпечно. — Я до партії не просився. Ви запропонували торік, я, подумавши і все зваживши, подав заяву. Хіба я недостойний цієї честі?
— Легка тобі доріжка в партію простелилася, понімаєш. Надто легка, да. — Стояв навпроти стола, попасав мене очима, а пальцями вибивав якийсь марш. — Я у партію на фронті вступив напровесні сорок четвертого года, коли підбив третього фашистського танка. Тоді аж змилосердилися наді мною, а до того двері для мене були замкнені наглухо. Ти понімаєш? Я не один раз стукав, а мені від ворот — поворот: поповских синков не принімаємо. Ти про цей рядок із моєї біографії знаєш, ні? А ще історик. Я, брат, із Дніпропетровщини, откуда всі лучшії люди, як от товариш Щербицький і другіє єсть іще кадри у Києві та у Львові — люди надійні. Тільки вони робочого проісхожденія, а я — попівського роду. Їм було легше. Щоб у комсомол мене прийняли ще в тридцять шостому я зрікся свого старого й водночас усієї родини — матері й двох сестер. Я їх, понімаєш, зненавидів, отродьє буржуазне, і дотепер не знаю: живі вони чи видохли. Папаня, чув я, відкинув копита аж у Перемишлі у сорок четвертому. Втікав із фашистами й усяким збродом перед совєцькою властю, бо за окупації молився, мать його, щоб згинув товариш Сталін і все наше воїнство. Тому партія і посматрівала на меня кривим оком, що, до речі, було цілком справедливо. Я на фронті, понімаєш, кров'ю доказав, що назавжди відчахнувся від попівського пня й іскупіл гріхи... я дивлюся партії в очі, як младенец непорочний. Як сказав поет: нема зерна неправди за мною.
— У мене теж нема, — сказав я не заради принципу, не задля того, щоб себе із ним зрівняти, я й не думав із ним рівнятись, а лише для того, щоб швидше спрямувати його вогонь на себе; я здогадувався, що він кружляє навколо, як лис навколо курника, не випадково, бо й не випадково перестрів біля контори; він уже тримав мене на прицілі; Пиндилик не міг жити без вичитування моралі, без запідозри в шкідництві, копирсання під час перевірки різних скарг, заяв і особливо — «сигналів», це була його стихія. Він не мав від своєї, сказати б, громадської діяльності ніякої побічної вигоди, у Черчені переконалися у його непідкупності, навіть горілкою, якою він заливався, не можна було його купити; горілку товариш пив, але партійної совісті, як сам любив говорити, не пропивав. Його ідейності й партійності не могли витерпіти ні перша, ні друга, ні навіть третя дружина. Так принаймні говорили всезнаючі сільські куми.
У Черчені він появився десь наприкінці п'ятдесятих років після закінчення у Бистричанах дворічної школи голів колгоспів, але господарювання на полі й на фермах давалося йому, як циганові мулярка, і «район» переорієнтував свою «кадру» на партійну роботу.
Зрідка наїжджали до нього дорослі діти від усіх трьох жінок, які однак довго в батька не гостювали: давалися взнаки, певно, постійне батькове політикування, запущеність житла (він жив у спорожнілій хаті, господарів якої вислали в Сибір), а найбільше Пиндиликових нащадків мучила відчуженість, а то й ворожість цілого села до їхнього непогамовного батечка.
— Що в тебе нема?

читати