Завантажити

мені ближче попри цвинтар, а коли сани розтанули в сніговій куряві, звернув на Лісничівку.
Тонко і одиноко заголосив у долині півень. Замок бовванів на тлі сірого неба химерною скелею. Натужно шуміли ялиці, потріскували на морозі стовбури. Очі солодко злипались від утоми, кортіло спертися на мур і подрімати. Ліс і замок непомітно стали прояснюватися теплою затишною світлицею з пахучою піччю, замигали якісь клопітливі добрі тіні. «Пора спати». А якась заблудна думка своєї: «Ти ж міг не дійти з своїм несправним серцем Ти анітрохи не бережеш себе. Віддихайся». Мов чужими руками я встромив ключ у замкову щілину, оковані залізом двері стиха простогнали.
На другому поверсі, лизнувши світлом сходи, прочинялися якісь двері, і в глиб коридора прошмигнула гандрабата, не Миколина тінь. Вийшов і Микола. Звісив над сходами обіпнуте сорочкою барильце живота, схрестив на грудях, руки і стояв у прямокутнику світла, як вийнятий з-під гніту ворок із сиром.
— Ти що, друженьку, рачки лізеш?
— Та от з Залісся,— відказав я задихано.— Не спиш? Він підтримав мене і запровадив до моєї келії. Тут було прибрано, мов перед гостями. Я звалився на канапу, і одразу ж навколо затовпилися тіні дрімоти.
— Як свято, Прокопику? — пробасив Микола.
— Маю контракти.
— Підкріпись.— Микола подав склянку з ромом.
— Свято закінчилось давкою і пострілами,— сказав я.
— Як ти це оцінюєш?
— Захоплююсь.
— Провокація,— сказав Микола.
— І ти тої самої? Гривастюк це ж казав.
— Ну, Гривастюк своєї співав.
— А ти своєї?
— У повітах на північ уже йдуть арешти.
Праворуч появився Гривастюк, ліворуч — Гафійка. «Комуністи!» — було на їх роззявлених ротах. Для мене, політичного схимника, це слово з їхніх уст звучало лайкою.
— Де в біса тут наплодилося стільки партій? — мовив я, витягуючись.
Дратівливо заскребла у вікно ялиця, блиснув проміж гілля місячний серп і знову пірнув у морозяний небесний намет.
— Зачекай, ще й ти влипнеш.
— Інакше це не можна назвати?
— Залежно від того, як повернеться.
— Я все перетравлю, Миколику. Ти кого перед хвилею випустив звідси? Ревеку?
— Бачив?
— Нехотячи.
— Ревеку.
— Не бреши. Вона, кажуть, уже не приймає кого попало, начебто із Загатою зв'язалась.
Тут я згадав його повідомлення про арешти і примовк: хтось ховається в замку.
— Шкода дівки,— сказав Микола.— Загата не той, кого їй треба.
— Не однаково, з ким спати?
— Ти не смійся. Вона, якщо вже зробила вибір, то до могили, а Загата — пустий вітер, хоч і з дужим горлом.
Микола дістав з шафи якусь книжку, перегорнув кілька сторінок і, на жодній не затримавши погляду, склав і кинув на місце. Незважаючи на вгодованість, він не втратив колишньої рухливості. Жвавий, з настороженістю дикуна і всеготовністю солдата, він не затримувався довго біля чого-небудь одного.
— А Загати тобі не шкода? Чудовий голос пропадає.
— У Канаді кілька наших, колобродівських, співають в опері. Один хлопчисько з Грушівки працює в Краківському театрі.
— Хіба це робить Галичині честь?
— Не про це мова,—поморщився Микола.— Якби Загата ніс людям свою пісню, збагачуючи її при цьому своєю індивідуальністю, а не хизувався обдаруванням, я шанував би його. Між іншим, він і в церкві це робив.
— Дитя природи. А те, що наші розважають чужинців, мене не тішить. Це, зрозуміло, не з добра, але доки це буде?
— Твоя Левадиха має сіль?— раптом запитав Микола.
— Подає солене
— Ось і не знаєш. П'ятий рік немає солі, Прокопику Чи це непокоїть уряд? Сьогодні в село заїхав гуцул, міняв кварту солі за дві пшениці, і мало його не розірвали. Солі ж тієї в надрах Карпат на всю Європу. Кому думати про якогось Загату, коли нікому зглянутися над цілим народом. Пригадай: у гімназії нас напихали не історією як наукою, а справжнісіньким блудом. Ми потай обурювалися, бо, по-перше, цей блуд писали німці, по-друге, із закордонної літератури ми черпали протилежні думки про свій народ. Тепер ось історію пишуть свої люди. Я тобі дам зо дві книжечки, прочитай про сьогоднішній день. Виходить, що в нас не життя, а мрія. Кому це потрібно? Отож кинь летунство. При нинішніх обставинах треба шукати чогось конкретнішого Та добре, спи, не три очі. У мене теж був сучий день Доброї ночі.
— Доброї.
Микола задув свічку і мовчки, замислившись, став на порозі
— Знаєш,— мовив я,— що там не було, постарайся мене не критикувати Я за тебе покладу голову.
— Критикувати? — весело перепитав Микола.
— Еге.
— Не дурій.
— Мені надоїсть оборонятися, і ти будеш мене кривдити.
— Бувай здоров.
Засинаючи, я міркував: це отрута. Що, наприклад, Микола вирішує конкретніше, ніж я? Але ми завжди зможемо дійти згоди. А от коли цією отрутою заволодіють злі люди в широких масштабах і зроблять її своєю монополією, тоді цілі народи поглине багно демагогії.
 
IV
Узявши непоганий розгін, зима, одначе, швидко видихалась Поцідив дощ,

читати