Завантажити

настільки, наскільки б я порозумівся, посвистуючи, з мешканцями того острова. В душі я посміхнувся.
— Інакше і мріяти не варто,— сказав Молотковський.
— Тож-то.
Я залишив його в стані глибокого невдоволення і сам відчував якесь роздратування. Мене втішало, лиш те, що вдруге він не наважиться викинути щупальця.
 
Знову посипав сніг. Хмара крутилась над селом, наче щось вистежувала-чаклувала, опускаючи завіси зі снігу, які витягувалися і тремтіли під низовим вітром, поблискували в нетривкому сонці, спадали додолу широкими хвилями, несподівано переривалися, ніби через благість матеріалу, а потім валились велетенськими сувоями, заступаючи гори і село.
Сніг падав метрів за десять від мене. У каменоломню не долітала ні одна крупинка, мов і природа вирішила. мені сприяти. Я діркував скелю і підганяв себе: «Ось там наляж. Прокопе, тоді одвалиться цілий кубик. Отам наверти дугою, тоді, знявши штих, одвоюєш в дурепи скелі зручний плацдарм. А тут вдар молотом — відпаде...» Гур-р-р! Каменоломню окутало кам'яним димом. Із двадцятого сторіччя я повернувся в кам'яну добу з киянею, залізним молотом і сталевим свердлом, з ранами на тілі, заподіяними залізними плювками прогресу, і нерішучістю в характері, яку світ вручив мені, як міну, щоб я ніколи не забувався, щоб пам'ятав: між тобою і твариною, яку ведуть на забій, усього нуль різниці.
А хто це тиняє стежкою? Невже сюди? О, та це ж двадцяте сторіччя вислало до мене, в кам'яну епоху, жінку, яка повинна мене втішити і розрадити.
— Ху! Легше до неба дістатися, ніж до тебе, Прокопику.
— Бо до неба — це вперед, а до мене — назад,— сказав я, мотаючи з надпочатого клубочка.
— Ой, дихнути нема сили.
— Тут повітря інше.
— Боже, як ти спотворив гору!
— Я не винен, що в мене безбожні смаки... Що там Діється в селі, Ревеко?
— П'ють. Покажи свої руки, Прокопику.
— Це неможливо — у мене нема своїх рук.
— Не жартуй,— вона підступила до мене і взяла мою руку в свої.— Боженьку! Та вони в тебе затовчені, як дорога.
— Я хотів би, щоб вони стали дорогою. Та чи підуть нею?
— Мені чути з долини, як ти вигримуєш. Хочеш яблука?
— Ні.
— Візьми, я не ворожка.
— Воно тепле.
— Я його біля серця нагріла, щоб ти горло не простудив.
— Дякую за тепло.
— А за яблуко?
— Одним менше в тебе, одним більше в мене — чи це щось міняє?
— Тоді я ще чимсь почастую тебе,— вона розстебнула кожушок і вийняла з-під поли загорнений у папір коржик.— Це я, Прокопику, з останньої муки. Спекла, сіла над ним...— В очах її виступили сльози...
— В такому випадку ми пообідаємо разом. У мене є риба, часник, хліб і квашені огірки. Хочеш? Смачне все — не опишеш. Від зайця. Колись мама напихала батькові кишені хлібом і вареними яйцями. Він. того не з'їдав і після роботи викладав переді мною. «Від зайця», Можеш собі уявити, як я смакував засохлі цілушки. Подарунок від зайця! Цього було досить, щоб згризти засушену, як кремінь, шкуринку.
«Чого вона прийшла поділитися останнім зі мною, а не з Федором?»
— Ти й вариш тут? — спитала Ревека, ставши при вході до печери і дивлячись на казанок, у якому я кип'ятив відвар з вишневих прутів.
— Сідай на плащ, а я принесу собі кам'яний стільчик. Я закотив до печери брилу, розмотав з старої Левадишиної хустки клуночок з їдою.
— Ти славна дівчина,— сказав я Ревеці.— Та була б ще милішою, якби принесла чверточку оковитої.
— Цього ніколи не буде,— сказала вона похмуро, зробивши круглі очі і надовго спрямувавши їх на мокру стіну печери. Можна було здогадуватися, що на цьому грунті в них із Загатою виникла якась пропасть.
— Я випив би, аби зігрітися,— обережно додав я. Аби шлунок зігріти. Він від холоду іноді капризує в мене. З холоду, а чи держава поступово пред'являє на нього свої права. Знаєш, коли людині зіпсувати шлунок, вона перестає думати про державні порядки і всеціло спрямовує свій погляд в шлунок, як ти оце в тріщину в камені.
Вона пильно подивилась на мене і усміхнулась.
— Дай-но, дай-но Левадишиної риби. Подивлюся, як вона вміє готувати.
Левадиха її не святкувала, і вона це добре відчувала, не сміючи, проте, ні просити кращого ставлення, ні почати жити так, щоб на нього заслужити. Вона старанно пережовувала м'ясо, мов не вірила, що в ньому не вм'ята залізна скоба.
— Може бути,— сказала вичікувально.
Я кивнув, хоч Левадишині страви мені здавалися прісними. Я не звертав на це уваги, бо на фронті й не такого пробував.
Ревека розламала корж надвоє, довго дивилась на пухке, жовтаве від соди тісто, і нижня губа її затремтіла. «Що то був за поріг,— подумав я,— після якого вона почала плакати німо, в душі?»
— Мама пекла коржі з вишнями,— сказав я.
— Я не робила вишняку. Для кого?
— Тоді вони пахнуть чимсь свіжим, бентежним.
— Якби знала, що любиш такі, то позичила б вишень. Село міцне надіями. Не каже «випросила б», а «позичила б». І всі так кажуть, і слово «позичати» не міняє

читати