Завантажити

скіпка, з оцупкуватими пальцями і прозорими спокійними очима, він пропустив мене вперед, причинив хвіртку, в кузні потягнувся До вікна за люлькою, подав пушку з тютюном.
— Сідайте, прошу вас. Ось стільчик. Тут трохи темнувато, я відчиню двері. Так нервую, пане Повсюдо: нема чим вогню розвести! Тільки й того, що цілими днями махаю коромислом. Щось вогка наша зима. Пробирає мокротою до кісток.
Залізний брус міняв форму в його руках, як шматок глини. Коли я запитав, чи має він дрільборер, щоки його підвелися блідим рум'янцем, ніби він винен, що прогрес минув Колоброди. Та досить було показати вуглем на стіні що й до чого,— без зайвих слів приступив до роботи. Довгі, незграбні, мов чепіги, руки перетворилися у вивірені точні механізми.
Молотковський, забувшись, кумгикав якусь пісеньку. Я порпався в купі воєнного лому, вибираючи метал на деталі, наслухав. Третього чую в селі, що співає,— Загату, причинну Теклю і Молотковського. До Теклі під вікна мене вже не раз навертало. Вона співає, ходячи в хаті по колу, наче запряжена в кират: заклавши за спину руки, згорбившись і виставивши вперед усміхнено-скривлене обличчя. Першого разу, провивши гугнявим безрадісним голосом:
Вийшли в поле косарі
Косить ранком на зорі,—
вона раптом пішла навприсядки, метляючи ногами і дико лементуючи:
Гей, нуте, косарі!
Бо нерано почали;
Хоч нерано почали,
Та багато утяли.
Звівшись, стала мов укопана, добру хвилину дивилась в одну точку, наче чекаючи відповіді, потім сплеснула в долоні, вдарилася в боки:
До обіда покосили,
Гострі коси потупили...
По обіді спочивали,
Гострі коси поклепали...
Іншого разу я побачив її в чому мати на світ народила. Проспівавши:
Як поїхав мій миленький на базар, до рідні,
Купив мені черевички, ось вони, на мені,—
вона ступила в розтоптані личаки, розвела руками і, підстрибуючи, кричала:
Щоб я його голубом звала,
Щоб я йому правду казала,
Я не буду голубом звати,
Я не буду правду казати.
Текля зійшла з розуму, коли від тифу повмирали її чоловік і дворічна дівчинка. Хату її обминають, як пристановище спокути. Через пліт сусіди кидають недоїдки, а хлопчата зацькували сердешну, вона й на вулиці не показується, її страдницьки вишкірений рот і безумні очі, що кожної миті можуть спалахнути нестямним блиском веселості,— гримаса лихоліття.. Але чого вона всім підточує сумління? Цього я ніяк не можу збагнути.
 
...Три дні кумгикання, три півлітри горілки — і я отримав зручний та безвідмовний інструмент. Бронебійний шпіц придався на вістря. Скребли ми його на зміну старими напильниками, аж остогидло.
Молотковський не взяв грошей. Навпаки, дякував мені:
— Якщо не заперечуєте, собі таке зроблю, для металу.
— Навіть сто штук.
— Та, знаєте, чув, що самі будете ковалювати… То є ваш секрет.
— Я не боюся конкуренції, пане Молотковський.
— І все ж із солідарності...— Чи йому справді було ніяково, чи нащупував грунт для поважнішої розмови, важко було розібрати, такий він мав невинний вигляд. Він почухав залисину, розвозячи брудний піт, переставив обценьки, чогось збив набік дашок кашкета, ставши схожим на задерикуватого підлітка.— Правда, робітнича солідарність,— таки присмачив він партійним перцем,—це щось зовсім відмінне.— І очі його засвітилися журбою.
— А людська, пане Молотковський? Ближче вона чи далі?
— Інтереси...— Він нахмурився, підшукуючи слова.
— Не люблю ідей-скороспілок. Інтереси — річ тимчасова, а людина давня.— Я ще зі Львова знав заробітчанську платформу соціалістів, і хоч після того, як він мені став у пригоді, було трохи незручно, вирішив усе-таки дати йому зрозуміти, що даремно старається.— Мабуть, людська солідарність нині важливіша,— додав я.— А що нема людей справжніх, то це клопіт тисячоліть. Ви ж знаєте, що християнство в нас не почалося після купелі в Дніпрі.
Молотковський розминав на долоні дрібку шміру, і мені здалося, що він не слухав.
— Пане Молотковський, — покликав я.— Усі владики на перших порах проголошували гуманізм своєю найсвятішою ідеєю і пальцем об палець не били, аби він утвердився в житті.
— Так-то воно так,— сказав він,— але питання нашого часу...
— Як і всіх часів,— перебив я,— мати совість, бути людиною. Бо ті, що підростають, не простять нам нашої легковажності.
— Вони продовжать боротьбу.
— Безперечно,— погодився я. — Коли вони здичавіють, з огиди до нас відкинувши наш досвід, боротьба буде та...
— Вони підуть далі,— не здавався Молотковський.
— Що вони там робитимуть?
— Будуватимуть соціалізм.
— Соціалістичне суспільство...— Я умисне не докінчив, даючи цю можливість Молотковському.
— О, не кажіть! — цмокнув він.
— Люди завжди хочуть мати щось з того, чого чекають. Я дотримуюсь тієї ж думки, що й ви.
На острові Гомера в Атлантичному океані мови не відають. Розмовляють з допомогою посвистування. Ми з Молотковським порозумілися приблизно

читати