Завантажити

ліхтарню і зайнявся гас. Та полум'я опинилось під ногами втікаючих.
— Комуністи, Прокопе, то їх робота,— лементувала Гафійка.
— Цить.
— Ой, боюсь...—тулилась вона до мене.— Ой, ми згоримо.
— Цить же,— пригортав я її до грудей.— Не згоримо, погасили.
Тріщала сцена, не вщухав вереск, глухо, наче під землею, гупали постріли.
— Ніби стихає,— сказав я.— Пусти — подивлюсь.
— Де ж стихає, Прокопе? Прокопику, не йдіть... не покидайте мене, я...
Війтеня запищало не своїм голосом, але я силою вирвався з цупких од страху рук і пройшов до дверцят. Надворі тривав шарварок. Я присів на сходах. Гафійка ревма ридала десь у темній безвісті і не могла мене ні побачити, ні почути шелесту. Потім я запалив гербовий аркуш і, присвічуючи, добрався до Гафійки. Вона сиділа на цементі, закривши обличчя долонями, і давилась плачем.
— Хіба можна так!— сказав я.— Гафійко, мила ти дівчинко, встань же.
Притоптавши спопелений аркуш, по якому ще бігали іскорки, я підняв Гафійку і, цілуючи в уста, припер одерев'янілу до стіни, її губи були вогкі, холодні й солоні від сліз.
— Втихомирилось, чуєш?— спитав я.— На, тримай свою папку і ходи за мною. У темряві ми наштовхнулись на протилежну стіну.
— Шлячок би це трафив,— вилаявся я.— Вже спалив якийсь папір з папки, бо був би не знайшов тебе, хоч би якась тріска попалась...
— То запаліть, запаліть ще,— заквапилась Гафійка.— Тут усі чисті папери.
Скручений в трубку гербовий аркушик горів, як смолоскип надії.
— Господи! Цілі?— завиванням стрінула нас Катерина. Я згадав оголошення на стовпі: «Продаю святого Миколая 50Х40, килим косівського виробу і жорновий камінь — висота 18 см». Це оголошення ми бачили з Гафійкою, коли йшли на цвинтар.
— Боже, як я потерпала!.. Ой-йой, які ж забруднені. Повернись, Гафійко. Ви десь лежали? — прошепотіла вона стурбовано.
Гривастюк збентежено відвернувся.
— Ми заховалися в льоху,— сказала Гафійка, червоніючи.
Я вийшов витріпати шинелю. У сінях при ліхтарні війтиха обмацувала з усіх боків дочку. «Горенько моє!.. А ми з .Іванчуком прокляли Залісся. Мало не закоценіли під столом... Як же ви там, навпомацки?..»
Я сплюнув, і вона вмовкла. Коли я проходив мимо, Гафійка показала щире намисто зубів, а Катерина сердито зімкнула тонкі губи.
— Сьогодні нам насниться,— сказала в хаті Гафійка, блиснувши на мене очима. Вона вирішила подрочити ревниву матінку. Катерина перехопила погляд і жалібно розтягла:
— Може б, ми вже їхали, чоловіченьку?
— Запрягай,— погладжуючи скроню, кинув Гривастюк до Іванчука.— От натворили халепи...
Через поріг переступив господар — маленький бородатий чоловік з неспокійними очима. Гафійка по дорозі розповідала, що він доводиться їм далеким родичем.
— Як цю катавасію розуміти, Омеляне? — спитав він.— Поясни ж толком.
— Як!— підскочив на стільці Гривастюк.— Підстроїли.
О, вони дорого заплатять за це.
— Хто, значить, підстроїв?
— Звісно — комуністи.
— Сволота,— прогудів Іванчук.
Я засунув руки в кишеню — папери були на місці.
— Нема, значить, роду без вироду, бурмотів господар.— Вже і на Галичині, значить, мають прихильників.
Війт заплющив очі і закрив долонею рота. Обличчя його налилось кров'ю, з голови звисло пасмо гнідого волосся. Співчутливо покосившись на, нього війтиха захитала головою:
— Після такого місяць не опам'ятаєшся.
Гривастюк зло бликнув на неї, і вона, підібравши губи, принишкла.
— Дорого заплатять,— повторив війт і погрозливо крутнув наїжаченою гривою. Щось думаючи, підігнув два пальці, важко засопів.
У вікно забарабанив Іванчук.
— Гей, виходьте!
З воріт коні рушили галопом. Сполохавши чутливу морозяну вулицю дрібним передзвоном, ми виїхали в поле. Мело снігом, сани заточувались. Я відкотив комір, але крижану крупу однаково задувало під шинелю.
Перед Буштинським лісом коні неспокійно зафоркали, застригли вухами.
— Щось чують,— сказала здавленим баском Катерина.
— Спи, спи,— гукнув Гривастюк. Гафійка тихо посапувала, спершись на Іванчукове плече.
Гривастюк подав мені кисет.
— Першу нашу розмову не забув, Повсюдо? — перейшов він раптом на «ти».— Монету притримай, потім віддаси мені гроші. Розрахуємось... Мені не спішно... А коні справді стривожені. Розбудіть Іванчука,— він знову перейшов на «ви».
— Михайло, перелізь на передок, а ви,— звернувся до мене,— ось держіть, я ним орудую сяк-так, і коней треба тримати в руках. Невже вовки?
У моїй руці опинився зігрітий Омеляновою рукою револьвер.
— Що нині за день такий! — схлипнула Катерина.
Гривастюк намотав віжки на руку. Коні понуро вступили в ліс. Попереду молочно біліла смужка шляху. Звідкілясь здалеку донеслось протяжне завивання. Катерина шепотіла молитву.
— Та це пси в Підкамінному,— засміялась Гафійка.
— Цс-ссс! Свистуха! — тихо гримнув Гривастюк.— Якої дідькової мами?
Та доїхали ми без пригод. Я зіскочив на толоці, сказавши, що

читати