Завантажити

ні великого щастя, ні великого впадку,— подумав я.— Вони закохані в себе і в сьогоднішній вечір».
— Що за делікатне поводження з дамою! — захоплювався Івачук.
— Ніколи нікого не наслідуйте, пане Іванчук.
— Чому?
— Щоб не пошкодити своїй індивідуальності. Він довірливо поглянув на мене і ворухнув пожовклими від тютюну губами.
— Боронь боже,— додав я. Іванчук пригладив руде волосся на пальцях. Гомін і церковне сякання. Роти курять парою у вирипаному залі, пахне одеколоном і кожухами. На порозі показалися із зніяковілими, димчастими од раптового світла очима ще якісь люди. Гривастюк увійшов з виводком урядовців, наблизився до нас. Почали виголошувати тост. Стовп нового ладу, Гривастюк набожно підняв перед собою келих і випив майже останнім, досхочу намилувавшись рядами вивернутих до стелі денець.
Мою увагу привернув худорлявий молодик із запаленими безсонням очима, гострим кістлявим носом і ребруватими вилицями. Він у чомусь переконував апатичного товстуна в старомодному фраку. Товстун недбало ковзав поглядом над столами. Перший був прекрасний у запалі, другий — сита свиня. Видко, сите життя і байдужість завжди виліплюють базік і нікчем. Варто було моєму Миколі прибратися в пузце, і щось у його світосприйманні переінакшилось, бризнуло на грубуваті й насмішкуваті лади. Щодо панка у фраку, то це завершена тупість. От між худими шкапами — неосяжна гама натур.
— Спенсер промовляє з кожної клітини мого тіла,— б'ючись у груди, туркотів молодиків обличчя товстунові.— Я довго шукав. Збагнувши безконечність... Істина в тому, що її... Я це зрозумів завдяки війні.
Мені було погано чути через балачки, але я вловив одну цікаву фразу, сказану молодиком: «Дорогу поступові завжди прокладають люди з периферії, вільні од упереджень».
— Пане!— огрів мене межи плечі Іванчук.— Так не годиться, ми з вами розіб'ємо глек за цим столом: чому ви не випили?
Він був скривджений, ображений, засмучено-обурений.
— Звик по-християнськи: три підряд.
Іванчук осудливо похитав головою, але миттю подобрішав, навіть тінь вагання мигнула на його лиці: «Може, й самому почекати, га?»
Молодик застиг лукавим свідком сп'янілих очей і працюючих ротів. Він перебігав неуважним зором від столу до столу, тонкими, що аж світилися, пальцями крутив до половини наповнену чарку. Довкола наливали, не чекаючи тосту. Іванчук цокався з Гривастюком четвертий раз. Молодик дійшов до мене, ми вперлися один в одного поглядами, та, мабуть, швидко оцінивши по виразу мого обличчя, як задалеко в мені «дно», він одвернувся. «Вертеп»,— бовкнув я, не спам'ятавшись, Іванчук вирячився на мене.
— Чудово, пане Іванчук,— сказав я у його захмелілі очі, яким було не до пильності.
Він поправив чуприну і блискавичним рухом потягнув до себе миску з салатом. Гривастюк тим часом пірнув між столи. В лівій руці він стискав папку з документами. Катерина провела його поглядом. Він, ідучи, зосереджено кланявся, подаючи руку, і сів біля .підкучерявленої пані, яка тут же під'їхала з кріслом ближче до нього.
Дзенькали чарки, видзвонювали виделки, шурхотіли ноги під столами. Іванчук пустив руку попри себе до Катерининого коліна і скосив очі на Гафійку. Але війтеня уминало тушковану капусту, забувши про все на світі.
— Дурні не люблять, коли їм говорити, чого вони варті,— бурмотів я про себе.— Свята правда. Як те, що стародавні люди, щоб зберегти накопичену мудрість, вкладали її в уста богів.
Іванчук нервово пересмикнув плечима і, перебравши не менше складометра сумнівів, озвався:
— Випийте-бо, Повсюдо, який вас біс стримує.
— Мішанина. Дорогу поступові прокладають люди з периферії.
Він на півцаля відсунувся од Катерини, але руки не видобув з-під стола.
— Ви щось сказали? — нахилилась до мене поперед Іванчука війтиха.
— Кажу, трохи студено.
Іванчук безпорадно засовався на кріслі. Я засміявся.
— Хто небезпечніший при владі — старий чи молодий? Він безглуздо закліпав.
— Якщо вам,— тицьнув я його в груди,— влада дістанеться через років десять, то коли ви більше зраділи б: якби це сталося тепер чи тоді?
— Тепер я більше буду радіти, але тоді я більше знатиму, що робити.— Сказав добре, хоч чогось ніби злякався.
— Правильно,— гримнув я.— За ваше здоров'я.
— Дай боже!
«Теляті вовка з'їсти».
— Закусіть, пане Повсюдо, ось салатик.
— Дякую. А взагалі рух відбувається знизу і зверху. Це лиш тенденція поступу — спрощувати складне — вручає засоби пересічним людям. Отже, геніальність неупереджених цілком відносна. Як гадаєте, пане Іванчук? Та ти мене, братчику, не слухаєш. Ну й добре робиш, бо... Вип'ємо ще по одній?
Іванчук з готовністю налив, але якраз встали всі до другого тосту, ми приєдналися. Стільці проспівали тріумфальну. Крім мене, ніхто вже, здається, не їв.
З «вищої компанії» повернувся Гривастюк, Катерина встигла відсунути крісло впритул до Гафійчиного, а Іванчук — забрати з-під стола руку. Щось на мигах пояснюючи Катерині, Омелян

читати