Завантажити

був їх сприймати, настільки вони були чужі й далекі від того, що творилося в моїй душі. Тоді Марина пустила мотузок і стала на узбіччі, як постороння, якій немає діла ні до мене, ні до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змінився розгубленістю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки.
— Марино,— покликав я.
Обличчя її закам'яніло, і кам'яно вона запитала:
— Ти назовсім, Прокопе?
— Так.
— Залишишся в селі?
— Так.
У цю мить я подумав, що ніколи згодом не повірю, начебто між нами відбулась оця розмова. Кожна клітинка мого тіла перетворилася в пружинку, і все разом зціплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходяч8? якісь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кістяних лещатах. Щось треба було промовити, та я не годен був знайти потрібного слова й несподівано глянув на нас обох очима байдужої до всього людини. Марина була чужа, чужа — аж страшно. А я, підвладний несвідомій волі, намагався її повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли закрутиться в голові, валить тебе додолу, і з цимнесила звладати.
Марина зітхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки її посіріли, очі запалися в орбіти, мов їх засмоктувало туди. Я машинально виволік санчата на середину дороги. Закружляв сніговий вихор, ліс запнуло мерехтливою запаскою. Я сів на поліна.
— Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходімо. Обоє ми маленькі. Маленькі люди з маленькими правами і претензіями до світу. Просто світ перед маленькими людьми багато завинив, і кожний бере на себе сміливість багато йому дорікати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тоді як ні я, ні Марина богові духа винні.і не знали, ким станемо.
— Ходи. Перестріне Павлюк—оштрафує.
— Микола?
— Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так, що ліс ходив ходором. А кому мило підсиджувати ночами, або вкрасти цих нещасних дров? Не коценіти ж людям?
Ліс бринів під вітром шумними хорами, сіючи навколо холод і задуму.
— Підемо через Завадівку?— запитав я.
— Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди... Побачать, що-небудь вигадають.
— Я не відповів.
— Піду, Прокопе.— Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок.— Діти вже десь повставали.
Рівно гудів ліс. Гул той запліскував думки, як смертний сон. Віддаляючись, шкрумтіли кроки на снігу, і разом з ними віддалялися три останні тижні, які я хотів було зберегти в пам'яті. Вони змішалися з фронтовими роками, починати треба було заново.
 
ІІІ
Дома я питав себе, навіщо вижив, для чого існую. Мене кидало то в жар, то в холод, аж знесилило; Тоді я кволо всміхнувся і пішов ще раз подивитися на бункер. Тут мене наче промило цілющою водою. Навіть зробилося весело. Якби-більше часу, я для потіхи пішов би до молодиць з обходом за гар1?узами. .
Левадиха, ясна річ, бачилася з Мариною і все вивідала. Вона з жахом придивляється до мене: жартую, сміюся чи насправді щось маю до Марини. Непомітно похитує головою, мовляв, не досить, що став п’яницею, ще й гонор на війні втратив.
Сидячи в бункері, я думав про Миколу. Мені сподобалося, що він не захоплюється прогнозами. Це дурне діло. Із давніх-давен, хто оцінював і поім шукав, той щось зробив, не вмер для потомків.
У суботу ходив до Гривастюка додому питати, чи не відкладається поїздка до Залісся. Омелян ще сидів у канцелярії. На гавчання пса вибігла Гафійка. Ми простояли з нею з півгодини біля паркана, притоптуючи незайманий плюш снігу.
А нині неділя. Сонячно. Залубні шинують у глибоких коліях, коні стріпують заінеєними мордами, випускаючи клуби пари. Ідемо на фестин. Залісся вибамкує дзвонами, вітер виносить у поле шум стрілянини.
Гривастюк ляскає батогом, бо припізнюємось. Мружить очі, дихає ротом, ховаючи під вкритими памороззю вусами усмішку вдоволення. З-поміж вилог перешитої з офіцерської шинелі куртки визирає чорнобрива вишивка сорочки, вітер припрасовує до плиткої буряково-червоної потилиці криси капелюха.
На задньому сидінні Катерина і Гафійка. Коли я оглядаюсь, Гафійка лупає повіками, ніби не сподівалась мене узріти. У неї гарні виразні очі, тонкі чорні брови, вигнуті, як зіклепані коси, невисоке, але світле чоло, губи припухлі, ніс точений, з маленькими рухливими ніздрями. Вилита мати. Катерина, мов старша Гафійчина сестра, тільки з тоншими, зцілованими жіночою жагою губами, з такими ж чистими, полискуючими, як свіжоочищені каштани, очима, але підведені вони таємничими темно-зеленими смужечками.
Уплекані вороні біжать підтюпцем, шарпають наввипередки, ніби в Заліссі їх збираються почастувати цукром. Порість інею на мордах поволі розтає. На думку мені спадають Левадишині слова: «Досі од чужих брали гамани, не біда від своїх набрати. Все-таки легше пробачити. Мама, коли б'є, підкладає долоню. Не те що мачуха». Ну-ну!
— Гай-гай, — ніби підслухавши мене, каже Гривастюк.? Тож маємо в Галичині свою рідну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго... Тю! Посторонок зіскочив.

читати