Завантажити

здобута влада дати!» І клялись, що скажемо одверто тим, хто озвірів, що їх чекає.
Я обійшов замок довкола, погримав у кожні двері, та ніхто не озивався.
Цікаво, чи збереглась наша бібліотека? Вікно, де вона була, заслонене скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запоєм, по-дикунськи. Були тут і біблії, і катехізиси, і підручники з магії, і довідники для бджолярів, і сонники. Можна було навчитися всього — від ремесла пастуха до проповідника.
 
З Лісничівки я рушив до каменоломні. У плечі впирався молодецький чорноморський вітрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик і сорочку, яка, одначе, прилипла до тіла, зволожена потом.
Каменоломню треба розчистити від снігу. Мені аж руки засвербіли. Взявся до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподібний виступ скелі. Гарне село Колоброди: два рядочки розділених вулицею хатин уздовж Дністра, городи, сади. Під час боїв центр вигорів — ніби гігантський кріт пробив собі дорогу до підошви гори.
Хати, квадратики обор, церква, майдан і статуя Франца-Йосифа. В кінці майдану догниває купа дубів — перед вічною збиралися будувати читальню, та якийсь діяч «свиснув» зібрані з населення гроші й утік чи то до Канади, чи до Аргентіни. А дерево псується. До нього ніхто не торкається, як до святині, хоч у багатьох діти замерзають у нетоплених хатах.
Поля на горі, за каменоломнею. Ясного дня звідтіль видно майже всю Буковину і Волощину — аж до румунських Карпат. Рівнина тут родюча, кожного року видзвонюють такі пшениці, що лише в казці кращі. А кілометрів за тридцять звідси, на берегах Серету і Нічлави, землі бідніші, виснажені, й люди там замкнуті, скупі, пригнічені. У нас — кріпкі духом і тілом. Іде парубок — сила з нього хлюпає, двигтить під ногами земля. Дівчата теж як на підбір: гнучкі, стрункі, високі, рум'янолиці. Загалом придністрянці — витівники, але після війни змінилися, якось розм'якли, немов довго їх купали в теплих водах із тавертинових печер.
Я сходив до села попри цвинтар. Поблукав поглядом між хрестами. Десь тут поховали маму, а де саме — ніхто не може показати: тоді щодня хоронили десятками в спільних могилах.
Батько в Заліссі. Оповідають, що мама продала все з хати і справила йому великий різьблений хрест. За труною йшла половина села.
 
— Як дужий, Прокопе? — Семен Задвірний блиснув низкою перлистих зубів і обома руками обхопив мою долоню.— Заходь до нас погрітися. Я сам дома, ніхто не перешкодить нам побалакати.
— Здоров, спідничнику,— відказав я. — Поспішаю, Левадиха дожидає з обідом. Та одчепитися від Семена нема способу.
— Ото й добре, що ти не обідав. Я тільки-но з хутора, і їда самого не береться. Ходи, є з чим розправлятись.
Він позирав на мене з неприхованим захопленням: кожний сільський гайдуряка обожнює колишнього фронтовика. Як це Кухарчукова Орися змогла віддатися цьому довготелесому, носато-кирпатому белбасові? Їй ледве шістнадцять, красуня — і ходила, оббивала Задвірним пороги: «Семен мене збезчестив, нехай жениться». Що ж, Задвірні маєтні. Обійстя — маленький фільварочок: акуратні стоги під оборогами, побілені стайні, повітки, шпихліра, сушарня, олійня, пасіка, дві пари коней і пара волів, п'ять корів, гурт овець, дорога упряж, бричка. Мрія — бути тут господинею.
У світлиці пахло кропом. Семен нарізав квашених огірків, налив тарілку меду, м'ясо і білий коровай хліба були на столі, сюди він висадив обплетений лозою бутель самогонки.
— Кажуть, ти мастак до неї,— догідливе посміхнувся він і закохано поглянув на бутель.
— Був.
— А тепер?
— Забув.
Семен засміявся, осушив чарку, ніби назад себе кинув другу і лиш по третій скривився і понюхав окраєць хліба.
— Щоб не було кривдно нікому з святої трійці,— сказав він, передихнувши.— А ти даремно. Тепер без неї не полагодиш ні одного серйозного діла.
— Твої де ділися?
— В Заліссі, розживаються грішми. Спряглися з Ковальчуком,— наша кобила ожеребилась, а карий ногу пробив,— і виїхали до схід сонця. Чогось їх довго нема, видко, загулялись. Ну, розповідай.
— Про що?
— Як на війні, як Європа?
— Війна вкрила Європу трупами і полила кров'ю. Наших там багато спочило.
— Що тепер робиш?
— Гниди давлю.
— Ти ніби не хочеш зі мною побалакати по-людськи. Знаєш... Давай ось що... Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю маємо. Замість того щоб з нудьги дівок щипати, чогось потрібного навчимося. Рано чи пізно воювати доведеться, бо така доба.
«Коли ворог напав несподівано, обставини часто не дають можливості все обдумати, але, мені здається, той, хто звик замислюватися над своїми вчинками, навіть відчуваючи страх, постарається забути про небезпеку і дійде до висновку, що опір менш небезпечний і чесніший, ніж втеча»11.
11 Рене Декарт, «Пристрасті душі».
— Кінець,— сказав я.
— Чому?
— Моєму вояцтву.— Я спробував говорити щиро.— Хочу спокою, хочу класти хату, заснувати сім'ю.
— Не мели,— перебив мене Семен.— Якби це казав Богдан Онук, то

читати