Завантажити

п'ят довгій спідниці — гордо, з гідністю — і замилуєшся. Вона народилась і вмре господинею, знаючи собі ціну, не здешевивши ніде ні на шага. Та стороннім вона іноді може з душевної доброти нараяти таке, що втікай і не озирайся. Проте нерозумно було б ображатися на неї. Доброзичливість часто помиляється, та кому вистачить глузду запідозрювати її в лихому? Це те саме, що ревнувати кохану до вінка над її чолом.
— ...Не водися з Молотковським, Загатами, Іванчуками. Їм туди дорога — згорять у горілці. А ти покінчав школи. Татко гірко капарив світом, поки ти вчився в гімназії. Випити можна, я не перечу, але ж ви не знаєте міри, ви себе пропиваєте, своє сумління, свою честь...
«Честь? Чесно служити людям за варварської влади — чи не означає це боротися проти неї? Універсальне недовір'я до всіх, хто при владі,— безглуздя. Треба придивитися до людей, які не задовольняють кар'єристів і демагогів. Це повинні бути чесні люди. Треба шукати людей, яких цькують, кого обривають на півслові і на півкроці. Їм не дають спокою, щоб вони не мали відваги бути чесними. Це чесні люди...»
— Лице в тебе нездорове.— Левадиха підняла від куделі сиву, як повісмо, голову, пошамкала беззубим ротом і висмикнула нитку. Нотація, слава богу, закінчилася. Коли мені читають молитву, я починаю таке думати, що хоч сам накинь на себе зашморг, якщо не хочеш, щоб тебе повісили законно.— Може, зілля варити? Не смійся. Мій другий чоловік мав сухоти, давала йому татарського — і видужав. Учора я з Мариною радилась, вона ліпше розуміється. Та не хмурся. Марина ні при чому, то я її закликала.
— Зілля варіть, а Марину не заманюйте,— розсердився я.
— Ну-ну...— промимрила Левадиха і надточила нитку.
Я приблизно здогадуюсь, чого вона хоче. Наприклад, про що вона зараз думає?
«Йо-йой, яке норовисте! Бо зелене-дурне. Та ти...»
— Ет, з такою роботою! — Левадиха знову висмикнула нитку, бо трапився гудз, і засотала вище.— Мене спитай, як бог усім мудро керує. Та я була писано вродлива. Але нас було чотири сестриці. Трубили скрині, перешивали гаптовані спідниці з незапам'ятних часів, виприндовувалися, а лакомитися — ніхто не лакомився: не маєтні...»
— Не чули — Павлюк уже приїхав? — запитав я.
Де там, до неї тепер, з гармати стріляй —не почує. У таких людей думки, мабуть, дуже дзвінкі.
— ...Підбули, за хлопцями пазимо — хоч би поганий навернувся до хати. А як рудий який забариться побіля воріт, то заманює, знати чого, у вишняки... Лиш мене, наймолодшу, лимар узяв. Та вмер до року. Семен вподобав. Цього в лісі дерево роздавило. Антона дністрова вода забрала, в ополонку впав. Всі три не загріли на подушці місця, але, дякувати матінці господній, один прикупив городця, другий— того півморга, що здаю за половину, третій перешив стріху і пересипав причільну стіну в хаті. Не розбагатіла за ними, та не мала б їх — ходила б попід церкви з жербущими. Може, на це була воля божа, га? Шибенику, ледащо несусвітній! Як гадаєш?..
Вона переставила задубілі на ослінчику ноги й очікуюче поглянула на мене.
«Недолю, як і несправедливі порядки, можна виправдати,— відповів я очима.— Завжди знайдеться для них яка-небудь релігія. А ти, старенька, не напитуй мені цього добра. Знаю, Марина в Ковальчуків одиначка; Панько Середа вмер, і в обох родинах немає спадкоємців, крім Марини з дітьми. Пригорни, Прокопе, до серця Панькове потомство,— і бог тобі багатства позичив. Е, хто б тобі противився...»
— Павлюк ще не приїхав?— запитав я знову.
— Ні.— На Левадишиному лиці запікся жаль.
— Піду,— сказав я.— Ви не ображайтесь, я не зі зла.
Вона зажурено похитала головою, а коли я вийшов до сіней, перевірила, чи добре причинив за собою двері, мов боялась, щоб хто інший не підслухав її думок.
Молотковський кілька днів тому бачився з Миколою Павлюком у Заліссі, а я два тижні виглядаю Миколу — не показується. Лісникує Павлючина, торгує кіньми, кажуть, годинами метикує на зрубах про якісь ґешефти.
Миколу вигнали з гімназії роком пізніше за те, що назвав Шопенгауера неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гімназія нічого нам не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Війну Микола прокочував з обозами, як і Загата. Звідав обох тилів. Стратегія Людендорфа «спочатку проб'ємо діру, а тоді буде видно, що робити» — в'їлась у серце і в печінку. Поки не вирівнявся глибоко заземлений позиційний фронт, ніхто сьогодні не знав, у чиїх руках буде завтра.
Повернувшись, Микола осів у старому феодальному замку на Лісничівці. Замок колись належав якомусь Крегерові, що вмер без спадкоємців. Похмурим громаддям заволоділа громада, і з діда-прадіда тут порядкували Павлюки, колобродівські лісничі.
Підлітками ми з Миколою збавляли в замку дні і ночі. Між старим мотлохом відкопали Корнеля, Расіна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору — не одну мудру голову, котру все в цьому світі обходило. Тоді ми належали до племені «зірвишию» і вигукували: «З нас небагато здатних гордувати усім, що може нам

читати