Завантажити

А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю.
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
(“Сонячні кларнети” )
Спогад з майбутнього. 21 травня 1941 року в Дарницькому клубі вагоноремонтного заводу відбувся вечір, присвячений творчості П. Г. Тичини. Серед безлічі запитань пролунало: “Чому у вас було “Панно Інно”, а пізніше надруковано “Ніжна Інно”?
Поег відповів: “Чому не даєте нам права переробити, поліпшити свої твори? Блок переробляв, інші переробляли. Інна — .вчителька з Борисполя. До речі, вона померла”.
Відповідь навіть великого поета не завжди переконує. Але смерть перекопує завжди.
Сестри Коновал Інна (він звав її Нюсею) і Поля були для Поета першою любов’ю. Коли серед безлічі різновидів цього великого почуття можна було б виділити любов літературну, то саме така любов заволоділа двадцятилітнім чернігівським семінаристом, який прочитав свої перші вірші на поетичному вечорі в помешканні Івана Коновала (Вороньківського) і одразу наштовхнувся на гостро-ніжних доньок Івана Омеляновича. Одна — Поля — налітала па молодого поета, звинувачуючи його в наслідуванні, в символізмі й ще в чомусь, інша — Інна — стала на захист юнака. Так і супроводжували відтоді вони його писання:одна — суворою вимогливістю, друга — ласкавою підтримкою, але поет — о незбагненність людської природи! — більше хилився до суворої, не міг викинути її з душі навіть після останньої між ними розмови, про яку ніхто не знав, окрім них двох, і про яку поет згадав лиш у лютому 1936 року, знайшовши серед своїх паперів довгастий аркушик з редакційного блокнота і на тому аркушику вірш:
Ми — тлі закон священнодійний,
Ми всі в тривогах панахид.
Наш вид натхненно-мелодійний,
Як твій, о земле-мати, вид.
То в смутку ми, як дим кадильний,
То ми цвітем, як цвіт-огонь!
Мотив таїться надмогильний
В молебні стулених долонь.
(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини/
Той свій давній вірш Поет обписав олівчиком уже в 36-му році:
“Написано коли? Хто зна коли. В кожнім разі, після останньої розмови з сестрою Інни. Тобто у Києві-1913-го, певне, року. На це вказує і аркушик із блокнота, а я ж тоді саме в редакції служив. Невже я такий у самого себе закоханий, що ще й вірші свої описую коментарями? Ні, це просто згадались давні роки. Давні, брате, роки.
Вечір. Діти галасають у дворі під вікном. А нехай га-ла-сають. Молодці!”
Запис із щоденника від 24 квітня 1920 року. “Померла Нюся. З сухот. От тепер для мене Поля не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю. Ні та, ні друга, звичайно, цього не бачили”.
І ще такий самий довгастий аркушик і рукою Поета:
Там чути дзвін в бору ялин
Над озером, де трухне млин:
Проклін мерцям!
Ізнов ти сам, все сам та сам,
Нема з ким розцвісти устам —
Проклін, проклін. і
Там чути спів осокорів,
Надгробний болісний мотив, —
То спів “прощай!”
О, не співай, о, не ридай:
Моє намисто гине вкрай
Минулих днів.
(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини)
І знов рукою Поета внизу олівчиком несмілива дата 1914 — і знак запитання. Ні, таки ж не 1914, а 1915 — і про Наталку. Перший сум, перше ридання. Не ридай мене, мати, зряще во гробі...
Щоденниковий запис 10 березня 1922 року: “Писав удень, і так живо Наталка уявилась. Вся жовта, почорніла з осені... Я сам не-помітив, як почав схлипувати і плакати. Мені здалось, що тут вона у гробі коло мене. Але це тільки на мить так сильно”.
У середу 27 лютого. “Вночі. Пишу Прометея. Ліда в другій кімнаті крізь сон говорить щось і важко дише. Прочинив двері... Смуга світла од каганця мого проклалась через голівку по підлозі аж до шафи. А мені по якійсь асоціації Наталочка зразу прийшла. Чому мертві не можуть крізь сон важко дихати і говорити? Наталка б сказала, що я бездушний і кам’яна людина. Плачу”.
Він писав простими олівчиками. Сірими, як зайчик. Письмо нетривке, але м’яке. Не міг дряпати ніжну душу паперу твердою сталлю пера. Може б, як літописцеві — гусячим пером? Дістав атраменту. Жолудевого, ще й на залізі настояного. Барва старих дубів. Писав і ним на вузьких довгих аркушиках з блокнота редакційного газети “Рада”. Звук заліза. Терція. Згодом

читати