Завантажити

Київ котилися хвилі то денікінщини, то петлюрівщини і коли Василь Елланський, зродившись знов зі свого Чернігова, опинився коло улюбленого свого друга і рятував його то від голоду, добуваючи десь хліба, то й від денікінського розстрілу, влаштовуючи ночувати в якомусь католицькому склепі на Байковому кладовищі.
Коли ж вийшли “Сонячні кларнети” і серед захоплених голосів пролунало навіть слово “геній”, до Тичини на Кузнечну йшли поети, художники, молоді вчені, хористи з робітничої капели, організованої Тичиною, йшли, як додому, і їх зустрічали там, як удома, за накритим столом, хай і небагатим, часом з самим чаєм, але зате з якою ж ласкавістю і людяністю!
Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
……………………………………………………….
Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці,
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягують золотий, метеоритний слід? —
так згодом напише один з поетів, що відвідували гостинний дім Папаруків.
Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міф
І “Плуга” вів у сонячні комуни...
Шинеля в нього була стара й зношена. Замість підкладки — самі ґноти, а вата вся осіла. Катерина Кузьмівна лагодила ту шинель нишком, щоб квартирант не знав, бо не дозволяв нічого для себе робити. Хоч і добрий, але строгий. А ще: наївний і розгублений, як дитя. У сусідки Катерини Сократівни було весілля, запросили Папаруків, з ними й пана Павла, хтось подав йому смажену курицю (жирна, аж капає з неї), а він впустив ту курицю собі на коліна! А штани ж мав одні-однісінькі!
Ліда сміялася з нього, а він з неї, бо ж так кумедно говорила:
“Читати більше не буду,
бо вже мені очі вирячились”.
“Це мама там, видно, крикає на всю хату”.
“ — Лідочко, ану, біжимо в ту хату!
— Сам бізий!”
“Ти ще полеж трохи оддохнай”.
“Не пахай рибу” (не нюхай себто).
“Сьогодні заметуха” (заметіль).
Сьогодні у нас голодашки” (нічого їсти).
“Я не люблю, коли цхаски” (коли хто чхає).
“Їж кисіль, він смачний і не дуже калюжний” (рідкий).
За звичкою Поет занотовував кожен такий химерний вислів, мабуть і в гадці не маючи, що симпатія до людини приходить навіть такими шляхами і що ця маленька Лідусь через багато років стане його дружиною Лідією Петрівною – хранителькою його пенат і його генія.
Тим часом знов і знов згадував про Наталку. І в книжці “Плуг”, де вміщено дивовижної сили тетравірш “Мадонно моя...”.
На бедрах, як струнах,
лежить рука.
Здрастуй, дівчинко, —
чия ж ти така?
……………………………….
Із ким тепер, в яку годину
молодий відмолодюсь?
Невже ж не раз не помолюсь
за моє кохання, за людину?
(“Плуг”)
І в книжці “Вітер з України”, де в “Плачі Ярославни” раптом лунає розпачливе: “Ой, яка пустеля!” і де ота дивовижна “La bella Fornarina”:
Гуляв над Тібром Рафаель
в вечірній час в іюні.
— Се сум, се сон, лелію льо,
льолюні я, льолюні.
І взяв за руку Рафаель,
не мовила ні тона.
Заплакала. А він обняв:
мадонна!
(“Вітер з України”)
А в щоденнику тих років: “Ночами божеволію. Ще буде мені і нужди, і горя, і сліз, і смертей. А зараз я хочу жити, бо тільки так увесь розцвіту. Відважної, розумної мадонни не знайду, міщанки й чуть не хочу.
...Бідній Ліді достається. Зразу воно саме собі лягло на ліжко: голова болить. У кухні Катерина Кузьмівна ніяк не вспокоїться — і все за дрібниці. А я давно одклав Пушкіна (сонце зайшло), і враз щось понесло мене в свою кімнату, упав на подушку і заплакав. Ізнов Наталка.
Уже темно. Винесу гасульку Ліді, бо їй же треба до іспиту готуватись. Ліда, вставайте, а то ж ви через мене та й не учитесь (нема третьої гасульки). Ліда: Та ні, йдіть собі пишіть, у вас голова не шумить...
А в мене голова

читати