Завантажити

останніми часами шумить по тижню й по півтора. Та тільки натхнення чортзна-куди іде”.
“Написав за ці два дні 56 віршів, і ще голова хоч шумить, “La bella Fornarina” без чернетки вийшла. До обіду вірш, і по обіді вірш, і ще ввечері. Напишу, одкрию двері в столову: Ліда, пожалуйте сюди. І Ліда вже біжить, підскакує, садовиться на крісло й сяє: ну, читайте, пушки-друшки!”
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
(“Плуг”)
Про себе ж записав: “Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки”.
І тут же скаржиться: “Чорт його що в мене за вдача! (Часто каже Ліда: дівчачур!). Після співанки не хотілося додому вертатись: душа шукала розмови, зближення з блакитними, сірими, чорними. А я такий мовчазний, несміливий, підозріливий часом. А ще до того на весну: жовтий-жовтий і обідраний, неохайний.” Не хочу брехати, не можу. Я жити хочу, зараз жити! Жінки я майже не знаю. Хай я з нею розіб’юсь і наново почну свій геній будувати — цього я не боюсь. Я жити хочу повно! Бо схима за легені тягне!”
На станції Київ-2 робітнича капела давала концерт. Соліст Бачинський переплутав слова з “Зеленої ліщиноньки” і “Світи, світи, місяцю”, тоді Тичина, який диригував хором, на ходу щось “сочинив” і встиг підказати хористам, а ті, не розгубившись, проспівали. Коли йшли додому, багато говорили про це, захоплювалися своїм диригентом, захоплювалася й молоденька хористочка Ніна, яка тулилася до Тичини, аж її рука опинилася в його руці, і він, розгубившись, крутив та крутіїв її пальці. Тоді якось само собою вийшло, що вони відкололися від гурту і опинилися коло каменя, що лежав біля мосту з цього боку квітникарства. “Може, сядемо?” — несміливо припросив Тичина. Сіли і знов говорили про концерт, тоді перейшли на вірші, і Ніна ніяк не могла зрозуміти, як він може їх писати, та ще й такі ж вірші! “Ну, як? Цього й не скажеш. Я дивлюсь на стіну, а там від рамки вікна — чисто діез. Ставте діези в ключі! А воно ж так просто виходить, що аж соромно, що людям подобається...”. Вона була ще така молода, що не вміла погамувати своєї цікавості. “А ви б на мені могли женитися?” — “Гм, гм...” — “І в церкві б стали вінчатися?” — “Таж я удвічі старший! Мені тридцять, а вам — тільки п’ятнадцять! Це ж я вас затримав, а вам од мами попаде!..”
Сам собою вривається в ці роки вірш, написаний в ті ж таки роки, але опублікований тільки по смерті поета:
Мадонни, Ундіни, Гудруни,
Ізольди мої Злотокосі,
Любив я вас тисячу тисяч,
А жінки не знаю ще й досі.
Стрічав я вас тисячу тисяч
І все ж не знаходив по спаю.
В еротику кличуть поети,
А я її знаю й не знаю.
Як бризне ласкавість, як бризне,
Як крикне уява про жінку —
Я довго стою непритомний
В болючім замкнутім завінку.
(“В серці у моїм”)
 
“Чи маю я право в часи голоду залізного, в час смертей близьких, чи маю я право за себе, за свій талант дбати?.. Бачу, що я мало мучусь, мало шукаю, мало страждаю. Отже, маю право шукати і буду” (10 березня 1922 р.).
 
“Хтось мене любить і цінує. Десь близько той друг коло мене, а я це знаю, хто” (21 березня 1922 р.).
 
“Ліда (шиє пантофлі): Наш дон Павло все вірші пише. Як не вірші пише, то їсти хоче” (10 травня 1922 р.).
 
І раптом серед пожовклих папірців один надірваний, і на ньому олівчиком, як розпач: “Як зачинив двері хатні, зразу чогось Наталку згадав. Ні, я...” — і відірвано. А на звороті: “Сьогодні я щасливий тим, що в гурті юних, співучих душ пройшовсь по морозу. Темний Київ думав: що воно таке по вулицях колядує? Я щасливий з того, що в безкінечних явищах, формах можу ловити ту красу, до якої мене непереможно тягне. Ось звідки моє страждання” (25 грудня 1921 р.).
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхів’ями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так що дух не безумів!
О, дух ясний — без яду і без жала —
давно ти снив? — а вже сучасний дій

читати