Завантажити

звідки ж? Хто я такий?
Вона: Ти сам ще не знаєш і ніхто не знає. Але я відчуваю це. Як? Хіба про це розкажеш? Спитай у поля, спитай у неба, спитай У сонця, спитай у вітру. Я благословляю тебе на велике! Ти, як сип божий, маєш сповнити предначертано.
Він: Я тільки сип бідного дячка з Пісок. Тринадцятеро дітей народила моя матуся. Я — сьомий, а всіх — тринадцятеро. Я — посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина. Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександр, Наталка, Сергій. А я — посередині.
Вона: Ти посередині, мов та зоря.
Він ховав очі. Тільки переблиск поглядів — і вона ловила ті миті, коли він дивився па неї. Всі дівчата світу мріяли б про такі погляди! Тоді говорили вже й не своє, повторювали слова з старовинної повісті про двох закоханих і не хотіли знати більше ніяких слів.
Він: Мила, коли маю тебе коло себе, чого мені ще треба? Коли і всі світи були з нами, бачив би тільки тебе.
“...мала таке чуття, наче під твердою шкаралущею лялечки у неї виростають барвні крила й набирають сипи для польоту”.
Але відлетів він...
А вдень на сільській однокінній підводі прикотив з Чернігова його незрадливий товариш і друг Василь Елланський, або Маркіз Попелястий, як сам він себе любив називати, і загукав до Тичини:
— Пане Павле, анумо знову віршувать! Шляхи протряхли, птахи позліталися, земля дихає, статистика жде!..
Невтомний Василь знов знайшов їм заробіток в земстві, не питав навіть Тичину про здоров’я, так, ніби вірив, що в літніх мандрах по чернігівській землі зникнуть рештки його хворощів.
— То як? їдемо?
Наталя сказала йому:
— Їдь.
— А ти ж? — злякався він. — І як же ми?
— Тобі треба — їдь. Про мене не турбуйся. Напишу тобі.
— В мене й пристанища в Києві нема.
— Напишу в інститут або через Інну Коновал.
Сама ж знов думала словами з “Лялечки”: “Вона не вірить, що добіжить, і посилає поперед свою душу”. Хай душа її надихне його па велике! Бо він належить до тих, ради кого можна” й слід приносити жертви, хоч і найбільші. А вона й жертви не приносила ніякої, а принесла найцінніший свій дар. І благословення на велич.
На тлі розложистого staccato і лагідного legato кларнета
Думами, думами —
Наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий.”
Ніжно звучало ніжно-несміливе аріозо скрипочки:
Леліє, віє, ласковіє,
Тремтить, неначе сон.
(“Сонячні кларнет”)
Спогад з майбутнього.
Через чверть століття в книжці “Сталь і ніжність” Поет напише:
Без кінця воно тоді,
Без кінця прощалося.
Пахли нам кущі бузові,
Ледве мріли бірюзові —
Тінь, тінь, тінь, тінь,
Й трохи розвиднялося.
……………………………
Й ми розстались, розійшлись, —
Чи то, може, снилося?
А я думкою літаю,
В молодих літах витаю, —
Так, так, так, так,
Так-бо захотілося.
Так він поїхав — і назавжди. Наталки не побачив більше ніколи, вона зникла, і він не знав: була вона коли-небудь чи йому приснилося?
Восени поховав рідну матусю, а взимку з Воронькова передали йому, що просила приїхати панна Коновал. Він найняв візника, їхав довго по снігу й морозу, обтріпувався, як замерзлий птах, не міг зігрітися й коло грубки, до якої всадовила його Інна, читав і перечитував страшний лист од Наталки і не йняв віри. “Прощай. Вмираю. Люблю. Наталка”.
Читав і перечитував і мовчав. А в серці був крик і стогін, хтось кричав у сніги, до весни, до гаїв і небес…
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги.
 
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю,

читати