Завантажити

як кішечка, весняне сонце закочувалося за бори, підходив вечір нечутно, засвічував зорі, простилав тумани на травах...
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.
Навшпиньках
Підійшов вечір.
Засвітив зорі,
Прослав на травах тумани
І, на вуста поклавши палець,
Ліг.
Коливалося флейтами
Там, де сонце зійшло.
(“Сонячні кларнети”)
Зі страхом майже містичним, а тоді з радістю він помітив, що поезії народжуються в ньому самочинно, спонтанно й самодзвонно від самої тільки Наталиної присутності. Чи ж міг сказати їй про це? І чи насмілився б ще й про свої поезії? Ніколи, ніколи!
Згадуючи добродія Сивенького, який уперто навертав Павла до Французів та до французів, читав Наталці з “Ілюмінацій” Рембо у перекладах Федора Сологуба: “В какой-нибудь вечер, например, когда найдется наивный турист, удалившийся от наших экономических ужасов, рука художника оживляет клавесин лугов: играют в карты в глубине пруда, зеркала, вызывающего королев и миньо, есть святые, покрывала и нити гармонии и легендарные хризангемы на закате”.
— Тичинко, а ви б змогли таке? Невже змогли б?
Він одсміювався і читав їй ще:
“Государя утомило упражняться постоянно в совершенствовании пошлых великодуший. Он предвидел удивительные революции любви и подозревал, что его жены способны на лучшее, чем это снисхождение, приятное небу и роскоши. Он хотел узнать истину, час существенных желаний и роскоши”.
— Тичинко, а що це: “час существенных желаний”?
— Хіба я знаю? Ось іще. “Ученой музыки недостает нашему желанию”. Ученої музики — це я розумію. Вона сміялася й трепетала.
— Учена музика? Але ж це однаково, що добро і зло стрічаючи байдужно. Чи ви такий, Тичинко?
— Я? Ні, ні! Не такий! О, не такий, і днесь, і завжди, і вовіки.
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром свавольним і диким
Струнко рвуться кудись в далечінь...
Йду в простори я чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання-ридання бандур...
(“Сонячні кларнети”)
(Спогад з майбутнього. 7 березня 1922 року. Поет записав у свій щоденник: “У пущі” Лесі Українки читаю. Ой, як я рвусь у пущі! “Герман і Доротея”. Важке вражіння. Спочатку фальшю личить! А потім придивився — прекрасно! Статики нема, і єсть текучість.
Майже всіх пройшов я Дон-Жуанів. Цікаво мені, чом Гейне не взяв цієї теми і як би він з нею справився? У мене є донжуанізм.
Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх з землі відводив”).
Так ми називатимемо її не тільки Наталкою, скрипочкою, але й Весною.
Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!
Сизокрилими голубками
У куточках па вустах
Їй спурхнуло щось усмішками —
Й потонуло у душі...
(“Сонячні кларнети”}
Вона повела його до лісопильні. Хижо визміювалися широкі полотна пилок, гострі трикутні зуби вгризалися в колоддя, чвиркали фонтанчики жовтуватої тирси.
— А ви знаєте, що на цій лісопильні цілий місяць тягав пилку Пугачов?
— Пугачов? Отой? Звідки?
— Мені розповіла моя господиня. Вона вчителює тут бозна-скільки, тож вивчає історію краю. Пугачов коли втік зі своєї станиці донської, то не знав, куди себе діти. Побігав-побігав, та й вернувся назад. А там його в кайдани — та й у канцелярію до Новочеркаська. Рвати ніздрі за втечу. Але по дорозі родич його відпустив і порадив утікати аж у Польщу, а тоді прибігти, перебути карантин на границі й виправити собі пашпорта. Щоб бути при повних правах. Так Пугач побіг аж до Польщі, а повертаючись, зачепився в Добряиці, бо це був приграничний форпост. Отут на лісопильні пробув місяць, поки йому виписали пашпорта. Кажуть, що тут же хтось і сказав Омелянові, що в нього борода, як у покійного государя Петра Федоровича. Може, звідси й поніс він думку сколотити козацтво, проголосивши себе воскреслим Петром Федоровичем. А що свої козаки його надто знали, то вдарився до яїцьких.
...Дівчина з оранжевими губами, схрестивши ноги на світлім потопі, який б’є джерелом з лугів, в оголеності, одягненій райдугами, зеленістю трав, річкою...
Сонце вище й вище,

читати