Завантажити

Еще съездить бы нонъ кабы взадъ впередъ,
Меж енною меж объдьней межъ заютреньней.
Пливли до Чернігова на старому-престарому пароплаві “Тарас Бульба”. Був повен богомольців, ледь повз по Десні, зачіпався за всі мілини й перекати, вже починаючи біля Десенки, тоді коло Новосілок, Зазим’я, Пухівки, Літок, Дубешні, Варикаєва, Боденьок, Євминки, в урочищі Столицина плавля, біля Остра, Біликів, Рудні, Моровська, в урочищі Кам’яний Ріг, коло Соколівки, Друцького й Кохичівки.
А тоді підвода однокінна, сонний дядько з батіжком, і вони з Василем, примостившись на сіні, цікавим оком роззираються довкола, маючи під ліктями цілі паки статистичних бланків для переписування. Скільки людей і якого сословія, скільки домів і строєній, скільки церков, число душ, що йдуть на заробітки, число селян державних, козаків, колоністів, число прочих, ціни на робочі руки — кінним на своїх харчах, пішим на своїх харчах, пішим на хазяйських харчах, збори з торгівлі, промислів і грошового капіталу, податку — з питейних доходів, тютюновий, цукровий, нафтовий, сірниковий, таможний; мита гербові, канцелярські, з запису документів, з паспортів; урядові регалії, казенне майно, викупні платежі, число сільських дворів і худоби в них, посіви хліба, свекловиці, тютюну й городини, скільки озимини й скільки ярини, скільки школярів, на скільки квадратних верст припадає одна школа і на скільки душ — земська лікарня.
Чого тільки вони не переписували! Про що лиш не чули й не довідувалися!
Як в “Інтермеццо” незабутнього їхнього вчителя: “Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...”
Через сорок років Знавець напише про винесені з тих років “Сонячні кларнети”:
“Більшість ліричних мініатюр, з яких складається збірка, присвячено змалюванню настроїв і переживань, навіяних спогляданням природи, любов’ю, філософськими роздумами”.
Та невже ж тільки споглядання?
Гляне сонце, як дитя,
А в селі голод!
Ходять матері, як тіні, —
Вороний вітер...
 
На чужині десь ген-ген
Без хреста; ворон...
Будьте прокляті з війною! —
Вороний вітер...
(“Сонячні кларнети”)
Та будьмо справедливими до Знавця. Він теж має вразливу душу і дарує нам тонке спостереження:
“Вірші Тичини сповнені великої людської ніжності, їх переймає чиста юнацька довіра до людини й світу”.
Та коли це ще буде написане? Гай-гай! А Поет міг би вже тоді повторити зухвалі слова свого російського співбрата:
И бог заплачет над моею книжкой,
Не слова — судороги, слипшиеся комом.
И побежит по небу с моими стихами под мышкой,
И будет, задыхаясь, читать их своим знакомым.
 
Але він скромно мовчав, хоч у щоденнику запише:
“Я не здивувався б, коли б до мене ввійшов оце Тарас Шевченко”.
А тим часом комерційний інститут з огляду на ймовірне наближення театру воєнних дій переведено з Києва аж до Саратова, і студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках аж на Волгу.
Вагони, вагони, вагони. “Молчали желтые и синие, в зеленых плакали и пели”. А він навіть не в зелених, а в брудно-цегляних чи кольору бичачої крові. Сорок чоловік або восьмеро коней. Гамір, тіснява, штовханина, бруд, жах. Ешелони поранених-переранених солдатів. Скорбні очі, як у великомучеників. Його душа відштовхувала бруд, муку. Очищався серцем, але серце не витримувало муки людської. Стало мов скляне. От-от розіб’ється. І вже не стулиш, мов скляний пугар.
Лікарі назвали хворобу: переродження серця. Замість лікування тільки розведення рук. Безсилля перед природою.
Я хотів би. коли я умру
(Ах, якби мені вмерти улітку!),
Щоб, закутавши в білу намітку,
Ви спалили мене у бору.
 
Великий життєлюб Володимир Самійленко (добродій Сивенький) вирвав його з лабетів смерті.
— А паняй-мо, пане Павле, до мене в Добрянку, а там бори і тиша й спокій, та засядемо з вами біля моїх французів, та й буде все воно добре та гаразд!..
 
Замкнення серед борів...
“Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина...” (“Вітер з України”),
Він карався почуттям провини перед нею. Ну як же, як же не помітив її тоді в сестер Коновал, чом не запам’ятав? Чи вже так зачарований був Полею і Нюсею, як звав він Поліну й Інну — доньок Івана Омеляновича? Гімназистка? Таж Інна й Поля теж тоді були гімназистки. Може, тому, що ті перед

читати