Завантажити

хочу?
— Це... Це... — Поет ухопив офіцера за обшлаги мундира. — Ви не посмієте! Чуєте?
— Його справа, — спокійно мовив той. — Не хоче, то й хай. Ну!
Поет затулив очі долонею...
Розшалілий світ неминуче котився до війни. І скотився. Бунтівливий московський поет Маяковський писав:
 
Сегодня ликую!
Не разбрызгав, душу
сумей,
сумей донесть.
Единственный человечий,
средь воя,
средь визга,
голос
подъемлю днесь.
. . . . . . . . . . .
Россия!
Разбойной ли Азии зной остыл?!
В крови желанья бурлят ордой.
Выволакивайте забившихся под Евангелие Толстых!
За ногу худую!
По камню бородой!
. . . . . . . . . . .
Милостивые государи!
Понимаете вы?
Боль борешь,
растишь и растишь ее:
всеми пиками истыканная грудь,
всеми газами свороченное лицо,
всеми артиллериями громимая цитадель головы —
каждое мое четверостишие.
 
Поет був молодий, самотній і розгублений. Щойно привітав його дар великий Коцюбинський, але невдовзі жорстока смерть забрала його. Ще вчора мовби те було: після одної з субот у Михайла Михайловича біг він уночі в семінарію, тулячи до грудей схованого за пазуху подарованого Коцюбинським Франкового “Мойсея”, лякаючись, щоб книжка не випала, коли він перелазитиме через огорожу семінарського двору.
Як не горю — я не живу,
Як не люблю — я не співаю,
Але цього я ще не знаю.
Бо завжди я — як полум’я!
 
Читав Коцюбинському “Розкажи, розкажи мені, поле...”. А тоді Михайла Михайловича не стало. Жандарми заборонили семінарському хору співати над труною письменника. Тоді невтомний Василь Елланський, який хоч сам не співав, але завжди приходив на поміч Павлові, домігся дозволу утворити зведений хор з робітників, гімназистів і семінаристів (і пильнував потім, щоб не пролізли шпики), і хор співав “Вічную пам’ять” і “Козака несуть...”. Керував тим хором Тичина.
(А над ним через п’ятдесят чотири роки співатиме Козловський, але хто ж про це тоді знав, хто думав?)
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі... О ридай же, молись:
Ходить осінь у лузі.
(“Сонячні кларнети”)
І вмер він восени... Так ніби провіщав тоді свою осінь.
Зірки падали довкола нього, аж ставало страшно. Століття починалося смертями українських письменників. Старицький, Марко Вовчок, Грінченко, І. Тобілевич, Леся Українка. Хто ж лишався? Мовби сама вічність кликала стати з нею на змагання.
А він ще ж і не Поет.
Голодне студентське життя, та ще й платити треба за кожний семестр по п’ятдесят карбованців. Підробляв то в журналі “Рада”, то в журналі “Світло”. Сидів на об’явах і хроніці. А які йому об’яви, коли він увесь у вітрах та мріях!
Які вітри
мене гойдали! У які простори
заносили мої думки! Не знав,
не помічав я: та й коли ж це саме
на крилах знявсь я вгору?..
 
...Я й справді ж бо,
на крилах мрії ніжної гойдавшись,
злітав аж ген туди, звідкіль мені
земля була — як на долоні. Знаю,
що мрія та могла б мене тоді
хтозна-куди завести. А тим часом —
не завела ж...
(“Сталь і ніжність”)
З початком війни генерал-губернатор Південно-Західного краю закрив усі українські редакції й видавництва. Заробітки пропали, але невтомний Василь, друг незрадливий, якось зумів знайти їм підробіток аж у Чернігові, в статистичному бюро губернського земства. Їздити на підводі по селах і переписувати в господарствах усе живе й мертве. Підтанцьовував довкола Павла, навмисно гугнявлячи, проказував рядки з якоїсь билини:
Кабы съездить отъ города отъ Кіева
До того нынце до города Цернигова.

читати