Завантажити

фанфар мідяний тон!
Десь там самотня віоліна
Тужливо журиться у млі...
Не зупинятись! Хай загине!
Йдемо! — під марші — по землі!
Цеп вірш був надрукований після смерті Блакитного в газеті “Вісті”, першим редактором якої він був.
Тичина, прочитавши вірш, записав у своїх нотатничках:
“Воскресив у мені те перше кохання і ті дурні сльози і хороба серця (переродження), а потім в чотирьох стінах редакції “Світла”, самотність і голодовка, крім того, цілу зиму без самовара й без грошей... Природо люба, ой, гай-гай...”
Все ж таки мідні хай будуть сурми, а не душі.
 
Мадонну свою звав Природою.
Була для нього веснінням, зеленінням, прокиданням од сну, самим життям. Прокинувсь я. І я веснів. Я хочу бути вічним. Десь клюють там райські птиці вино-зелено. З душі моєї — мов лілеї ростуть прекрасні...
Всі “Сонячні кларнети”, мов золотими нитками, проткані цими образами.
 
Де він записував усе те, що навіяла йому Весна? В холодній і голодній редакції “Світла”, де пережив страшну зиму 1916 року (поховав матусю, вмерла Наталка, осиротілий навіки, хворий і самітний, бо й Василя немає поряд: зостався в Чернігові), а чи вже й на К’узнечній, де замешкав пізньої осені того передреволюційного року, щоб лишитися в привітному будиночку вдови Папарук аж сім років?
Студент ішов “по объявлению”. Прочитав у “Київському листку” чи так хтось сказав, що на Кузнечній здається кімната “без удобств”. Якраз для студента. Бо “без удобств” означає — дешево. І близько до комерційного інституту, що па Бібіковському бульварі. Хоча Кузнечна й довга — не знати, де воно той сто сьомий номер.
Студент ішов довго. Згори, від Миколаївського саду, куценьким бульваром, обабіч якого стояли багаті доми Кузнечної, вниз і вниз у бідність, до простого люду, в самі глибини київські, мало не під Батиєву гору з її сумним місцем вічного спочинку всіх киян давніх і сущих. Будинок з потрібним числом був хоч і великий, але не той, що “по объявлению”, треба ще входити в двір. Мабуть, перша картина того двору назавжди врізьбилася поетові в пам’ять:
Охляло сонце. На будинках
Горить гарячий фіолет.
Останній промінь, як стилет,
Поранив клен на осінь. Жінка
Зніма білизну. Веремію
Круг неї вітер закрутив
І запалив у свій мотив
Рожеві ноги й повну шию...
В розстріл гуляє дітвора.
І, патріот свого двора,
Собака з ними... От і день
Скінчивсь. Над містом шум кипить.
У всіх тонах стрункі морози.
Лиш божевільні паровози
Когось гукають кожну мить.
(“Вітер а України”)
Все було так. І жінка з білизною, і діти в дворі, і паровози за Либіддю, і розгублений чорновусий студент у старій шинелі, з невеличкою валізкою і кларнетом у чорнім футлярі. Спитав, де може знайти пані Папарук, і дітлашня загукала наввипередки:
— Папі Папарук! Папі Папарук! До вас студент з бандурою!..
Чому вони вирішили, що він з бандурою? Адже кларнет був у такому елегантному чорному футлярі. Дивні діти. Хоч вже й не такі малі. Он кілька гімназисточок, і одна, кругленька, мов вузлик, так і стріляє па нього чорними ґудзиками-оченятами.
— Лідусь! Прийми, я зараз! — гукнула жінка від білизни, бо то вона й була, пані Папарук, а Лідусем виявилося оте кругленьке, що стріляло оченятами.
Він став у них мов свій. І за сина і за брата. Покійний господар дому селянський син Петро Папарук добрався до невеличкого капітальцю і став власником перонних кіосків по продажу газет од Києва до Одеси. Копійчана комерція, копійчані бариші. Папарук недавно помер, лишивши вдовою дружину свою Катерину Кузьмівну і доньку Ліду, гімназистку Ольгинської гімназії, що на Терещенківській вулиці. Жити не було на що, довелося зважитись иа “объявление” про здачу кімнати, хоч що там і здавати — малесенькі кімнатки, кухонька, навіть центр усього помешкання “столова” з’єднана з іншими кімнатками, і постояльцеві треба було те й знай зачиняти двері. Але втіха може бути навіть у цьому. “Прийшли гості до хазяйки. Я, щоб бути на самоті з своїми думками, зачинив обидві половинки своїх дверей у столову. Мені здалося: жрець отак закривав врата вівтаря. Закривав як власть маючий. Щось солодко заспівало в моїм серці, і я ще раз вернувся: розчинив і зачинив двері”. (Щоденниковий запис 10 травня 4921 року).
Але гості частіше йшли до квартиранта. І в перші пореволюційні роки, коли через

читати