Завантажити

прийдуть псалми залізу, але то згодом, згодом.
Тоді ж писав сірим олівчиком на розлінієних віддрукованих бланках дублікатів і корішків накладних якоїсь загадкової установи, що звалася:
“В. С. Г. Комитет Ю.-3. фронта”.
Там стояло:
“Отпущено из
Находящ. въ
По требованию №
Кол. ф. Цепа руб. к.
Сдал
Принял С указ. должности
Заведующий учреждением”.
Світова війна, революція, громадянська війна, хитався світ —не до паперу було. 20 квітня 1919 року Поет записав (на тому ж таки бланку фронтової накладної): “Багато чого крав я на своєму віку. Але чи не найбільше — білого паперу.
На цьому кохана написала таке страшне останнє слово”. Про жодну жінку Поет упродовж свого життя більше не скаже “кохана”.
Беатріче в Данте, Лаура в Петрарки, Смаглява леді сонетів у Шекспіра, Незнайомка в Блока — це для нас таке звичне й звичайне. А початки свого найбільшого Поета нового часу виводимо тільки з природи. “Споглядання природи”...
Не з природою наодинці був Поет, а мав коло себе живу душу, ніжну й рідну, мав свою Мадонну, свою Музику, своє Сонце. Ой не крийся, природо, не крийся…
Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить...
О, милий друже, — знов недуже, —
О, любий брате, — розіп’яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той, ячить.
Закучерявилися хмари...
Це — про своє зболене серце недуже, але й про світ безмежний і прекрасний. А тоді — про неї:
Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі! —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!
Через сорок років прийде тонкий знавець музики вірша і напише про ці рядки:
“Точне внутрішнє римування в першому вірші (“О, милий друже, — знов недуже, — о, любий брате, — розіп’яте...”) створює враження своєрідного музичною супроводу, яким доповнюється основна тема вірша. Вірш ніби злітає вгору на крилах музики, його хочеться співати, і кожен рядок в ньому лунає, живою мелодією. А прочитайте вголос наспівом, як того вимагає характер віршування, другу строфу, — хіба ви не відчуваєте, як звучать у ній, то розходячись, то переплітаючись, дві самостійні музичні “мелодії”. Фразна єдність, що становить перші два рядки катрена, з надзвичайною віртуозністю побудована так, що другі, післяцезурні половини кожного рядка, входячи в “звичайні” інтонаційно-змістові куски (“Подивилась ясно — заспівали скрипки”), одночасно утворюють “по вертикалі” другу змістову групу (“Заспівали скрипки... у моїй душі”), яка у вигляді цільної, завершеної фрази і стає останнім рядком катрена. Відносну інтонаційно-змістову самостійність мають також і перші половини рядків, які теж читаються “по вертикалі”, що особливо добре видно у другій строфі вірша (“Знав я, знав: навіки... більше не побачу”). Одночасне “ведення” і розвиток різних змістових груп при багатій звуковій інструментовці вірша створює враження тонкої хорової поліфонії, що повністю виправдано і головним образом вірша - “співом скрипок”, з яким порівнюється прощальний погляд коханої, і всім задумом автора - передати настрій, душевну “музику” сумної розлуки закоханих. Прекрасний сам по собі образ — прощальний погляд коханої, як спів скрипки — доповнюється і розвивається всією композицією вірша, яка створює майже повну ілюзію того, що перед нами виконується музикальна п’єса”. (Л. Новиченко. Поезія і революція. Київ, 1956, с. 35).
Для читачів можна пояснити, що катрен — це чотиривірш. Але чи можна взагалі пояснити будь-які вірші, надто коли вони геніальні?
Кларнет мріяв про ніжність, тужив за ніжністю.
“Покласти голову в коліна,
Відчути руку на чолі...”
Але мідна сурма перекрила тихий голос кларнета, фанфари вимагали твердості, домагалися міцності. Вже не розсміяний Маркіз Попелястий і не Васько Елланський, друг літ дитячих, а революційний поет Василь Еллан-Блакитний відповідав своєму геніальному співбратові:
“Покласти голову в коліна,
Відчути руку па чолі...”
Сентиментальність!
Хай загине
І пам’ять ніжних на землі.
 
Нам треба нервів, наче з дроту,
Бажань, як залізобетон,
Нам треба буряного льоту, —
Грими ж,

читати