Завантажити

посунувся геть, даючи гостеві біля себе місце... Колісник собі підвівся.
— Сідайте. Де ж капітан? — пита хазяїн.
— Він там, — мотнувши на хати головою, сказав Книш. — А ви все чайок попиваєте?
— Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним і вийшли на свіже повітря.
— А тут у вас гарно: садочок, квітки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Іванівна кохається? — пита Книш.
— Усі разом, і вона трохи. А що ж се там капітан робить? Капітан! Капітан! — гукнув хазяїн.
— Іду! — роздався товстий охриплий голос, і на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, він, як індик, виступав і трохи не вдарився головою об одвірок, та похопився прихилитися.
— Как? — крикнув він, подаючи хазяїну руку. — Еще и не готово?
— Чого не готово? — спитався хазяїн.
— Как чего? Зеленого поля нет! — I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колісникової голови. Той усміхнувся своїм широким червоним обличчям і посунувся геть.
— Извините, — прогув Селезньов, поклонившись боком Колісникові.
— А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! — роздався ззаду його жіночий співучий голос, і незабаром показалася на крильці панійка; помірного росту, білява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лиці свіжа, рум'яна.
— Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? — лебезив перед нею, увиваючись, капітан. — Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.
— Буде, все буде, — утішала його Пистина Іванівна. — Тільки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз... — І з цим словом вона скрилася у хату.
Селезньов сів коло Книша, сопучи. Колісник стояв аж коло східців, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.
— А ви чого стоїте? — повернувся до нього Антон Петрович. — Сідайте, сідайте, чай будемо пити.
Колісник примостився на самому крайку лави. Селезньов спідлоба дивився на нього, міряв з ніг до голови очима.
— Партнер? — випалив далі, наче з рушниці, дивлячись на Колісника.
— Що зводили питати? — спитався його той, як жар займаючись.
— Ні-ні, не грає, — одказав хазяїн.
— Черт с ним! — прогув басюкою Селезньов.
— А-а... в карти? — догадався Колісник. — Не вмію і в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!
Тут саме дівчина принесла на підносі два стакани чаю і подала їх Книшеві і Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одіта по-городянському: у темній корсетці з червоною облямівкою, у рясній спідниці, з білим, як сніг, попередником; невеличкі помірні черевички на ногах з зеленими застібочками. Все те нове, блискуче, як блискучі чорні її очі, як і довга коса, вичесана та заплетена рожевими кісниками... Все то на їй так привітно виглядає, все бере на себе очі.
— Это откуда у тебя такая взялася? — спитав Селезньов хазяїна, коли дівчина, віддавши чай, скрилася у хату.
— А що? запала в око? — зареготався Рубець.
— Ну что — запала! Девка, как есть девка — настоящая! Не наших городских шлюх, — бубонів Селезньов.
— Та вона чогось мені по знаку; я її десь бачив, — казав Книш.
— Бачили? Ні, такої ви зроду не бачили! — реготався Рубець.
— Да ну, не дури! Говори, где взял? — напира Селезньов.
— Найняв. Недавно найняв, — повідав хазяїн. — Виходжу раз на базар —• стоїть дівчина-селянка. “Ти чого, — питаю, — стоїш тут? Винесла що продавати?” — “Ні, — каже, — найматись...” — “На ловця, — думаю, — і звір біжить”. Я саме свою комнатну розщитав... Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. “Служила”, — каже. “У кого?” У кого б ви думали? — спитався хазяїн, помовчавши. Всі тільки дивились на нього і ждали одказу.
— У Загнибіди! — випалив Рубець.
— Та-та-та... — затарабанив Колісник. — Знаю, знаю; бачив, бачив... Христею зоветься?
— Христею, — одказав хазяїн. — Як сказала вона мені — у Загнибіди, то я й задумався, — почав він далі.
— То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, — перебив його Книш. — Десь я її бачив. А я ж її у поліції бачив, її пригоняли на слідствіе.
— Отож і мені страшно стало, — хвалиться Рубець. — Чутка ходила, що дівчина задавила Загнибідиху. А гляну на неї — щось не віриться, щоб така давила. “Ти, — питаю, — коли служила?” Думаю: “Може, давно коли, може, се не та”. — “Оце, — каже, — після смерті хазяйки одійшла”. — “Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?” — питаю її. А вона у сльози, як заридає! “Чого ж ти плачеш?” — “Та як же, — каже, — через ту брехню немає мені просвітку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, — зараз і назад”. Подумав я: “Коли б вона справді була винна...”
— Та то її вплутав Загнибіда, щоб затягти діло. Потім сам в усьому признався, — перебив Книш.
— Та постійте ж бо, — одказав хазяїн. — Подумав ото: “Коли б була винувата — не пустили б її”; та

читати