Завантажити

над ухо.
— Добре, добре! Приходьте завтра в думу, — швидко одказав він. Колісник уклонився усім і, грузько ступаючи, пішов через хати.
— От і принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, — жалівся Антон Петрович.
— А в шею! — гукнув Селезньов.
— За таксу, видно? — угадував Книш.
— Та всього потроху, — заминав Рубець.
— Ну, идем, идем, — сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За ним повагом пішов Книш, за Книшем — хазяїн. Усі не забарилися скритися в темній гущавині молодого садка. Там серед його, у невеличкій бесідці, на розчиненому столі, горіло уже дві свічки, освічуючи чорні закапелки бесідки, стіл, на котрому лежало дві колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.
— Живей! Живей! — гукав він на Книша та Рубця, що повагом ішли собі, гомонячи про садок.
Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всі скаржились на недорід. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливість; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колірував.
— Готово!—скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесідки.
— Уже сей і капітан завзятий! Не дасть і погомоніти, — увіходячи, обізвався Рубець.
— О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать, чья сдача?
— Та дайте ж хоч усістися. Уже й гарячка з вас! Чи то й на війні так напирали? — спитав Книш.
— А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, — перекидаючи карту, мовив Селезньов.
Книш і Рубець собі взяли по карті. Випало здавати Книшеві. Він узяв одну колоду, перетасував, зняв, піддивився під карту і зразу одсунув. Потім узявся за другу колоду, знову потасував і знову зняв.
— Вот уже и пойдет, ворожея! — сердився Селезньов. — Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?
— Та знімайте вже, — підсуваючи до нього колоду, сказав Книш і почав Здавати.
У бесідці стало тихо. Чутно тільки, як карти слались, падаючи на стіл, та шуршали на зеленому сукнові.
— Раз! — мовив Книш, роздивляючись свою карту.
— Два, — тихо обізвався Рубець.
— Три! — випалив Селезньов.
— Бог з вами! Беріть, беріть! — загомоніли Книш і Рубець. І знову стало тихо.
— Семь черва! — гукнув Селезньов.
— Віст! — сказав Книш.
— Пас! — обізвався Рубець.
— Одкривайте!
Рубець розгорнув на столі карти.
— Без одной! — скрикнув Селезньов, розгортаючи і свої. Книш почервонів і зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усміхався. Тим часом у хатах засвітилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вікнах, забігали по стінах тіні, заметушились по хатах люди.
— Мар'є! Ти вже сьогодні, пожалуста, не заходь нікуди, — мовила Пистина Іванівна, стоячи на кухонних дверях, до білолицьої молодиці з чорними очима, що стояла перед умазаним у стіну дзеркальцем і вив'язувала голову шовковим платком. — Бо, бач, понаходили... Треба хоч жареного їм поставити.
Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу — рвонула платок з голови і швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хміль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Іванівна мерщій сховалася в кімнату.
— Се чорти його батька зна! — гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. — Се каторжна робота! І відпочинку тобі ніколи немає. І до обіду роби, і після обіду роби ще й на всю ніч становися коло печі. Хай його поб'є лиха година! Хіба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.
Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.
— Чому се ви, тітко, не збираєтеся? — не знаючи нічого, пита у Мар'ї.
— Збирайся!.. Хіба за тими чортами зберешся куди-небудь? — гукнула Мар'я, і її очі аж свірконули з-під чорного волосся. — Коли б дні були удвоє більші, ніж е, то й то б їм мало. І вночі не спи, і то — роби!.. Се — мученька тяжка! се — каторга гірка! І піднесло мене, дурну, сюди служити! І пораяли лихі люди, щоб їм добра не було! — сюди найнятись! І послухала я їх, необачна голова!
Христя тільки витріщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухні, — Мар'я любісінька-милісінька була, збиралася кудись іти, вимивалася в милі, розчісувала свої кучеряві коси і пов'язувала голову, — як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.
— Що ж там таке? — тихо спиталася вона в Мар'ї.
— Що таке? — гукнула Мар'я. — Ота біла киця — прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом... О, лукава змія!
— То коли вам так треба — хіба я не справлюся за вас? — мовила боязко Христя.
Мар'я зразу затихла. “А справді, — думалося їй. — Христя однак нічого не робить. Хіба вона не справиться за мене біля печі?” Щось тепле і одрадне її серце залоскотало, по блідому личку, у чорних очах заграла-забігала тихая радість.
— Христе, голубко! — замовила вона ласкаво. — То ти

читати