Завантажити

вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пільно пригнав Кирило.
Увечері Карпо збігав до батюшки і за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати — батюшка обіцяв зайти на цвинтар, бо однак він живе недалечко від його.
На другий день збиралися ховати. Якнайраніше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо і Одарив порішили ховати впівдні: до того часу можна з варивом справитись. День, як і вчора, випав ясний-погожий; сонце — аж пече; пташки щебечуть. Після снідання почали збиратися люди. Чимала купка зібралась: шість чоловіка треба під труну, одного — з хрестом; п'ять-шість бабусь стареньких придибало провести покійницю, тихо сплакнути; десь два сліпці узялося з проводирем, — і проводирю знайшли роботу — нести коливо... Тихо-тихо потяглася процесія з Прісьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним — Карпо з хрестом; за хрестом — нога в ногу шість чоловіка несуть нари з труною, закритою покрівлею до половини; у головах — Одарка сумна-невесела; за нею — купкою бабусі шкандибають; а на самому кінці два сліпці, забравшись за руки і піднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими ціпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчі помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хочг розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, — як усюди гарно, і тепло, і весело!.. Шкода праці! Трупа тихо колишеться під рівною ходою шести чоловіка, а разом з труною і Прісьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося світ покидати...
— Стій! — хтось сказав з-під труни, коли наблизились до церкви. Усі стали. Чоловіки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.
— Поти спочинемо, може б, хто хоч тричі ударив у дзвона, — сказав Кирило.
— Та хоч і я, — обізвався молодий чоловік з чорними вусами й кинувся до дзвіниці.
Гучно-зично загув великий дзвін з дзвіниці і розкотився в повітрі. За ним тихо зателенькали невеличкі дзвоники, немов маленькі діти заплакали за своїм старим батьком по помершій матері... Усім стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонів, захрестились-замолились...
А то хто по шляху в село трохи не підтюпцем біжить-поспішає і прямісінько чеше на купку людей, що стовпилися біля труни? Личко молоде, дівоче, залите слізьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке від купки — біжить, прожогом кидається між людей... Ось уже й біля труни... Глянула...
— О моя матінко! Моя голубонько! — роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.
— Та це Христя?.. Вона! — разом скрикнуло кілька чоловіків, і всі витріщились.
Христя припала до труни і страшенно залементувала, її гіркий плач покривав гучний гук дзвонів. Аж ось вони й зовсім затихли; а в повітрі осталося різуче Христине голосіння...
— Годі! годі!.. Одведіть її від труни. Візьміть за руки та одведіть! —гукають чоловіки на бабів, наміряючись знову труну підняти.
Довго силкувались, поки Христю одірвали від труни, — так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її під руки і тихо вели за труною. Христя, здається, нічого того не примічала і, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалібні слова, приливаючи їх ще жалібнішими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гіркого плачу. Одарка собі плакала. Бабусі зітхали. Чоловіки, неначе їх хто підганяв, зразу нриспішили: декотрі втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очі...
Повернули в улицю. Якраз треба було іти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.
— Стій! — роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук і знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався...
Народ з дворів вибігав довідатись — кого несуть; подивитися — кого ховають. Вибігла Хівря, стала коло воріт і перехрестилася; вибіг Федір, та, глянувши, подрав мерщій кудись огородом; виплив і Грицько.
— Де вона в гаспида взялася? — перше було його слово, забачивши Христю. Потім він підійшов до труни, узяв Христю за плече рукою і спитався:
— А ти відкіля се причимчикувала? Христя — одно тужила, одно голосила.
— Де взялася, питаю! — грізно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече. Рука його сприснула, і він поточився.
— Та не займай її хоч тута! — обізвалася Одарка, забачивши, що Грицько наміряється знову Христю за плече піймати. — Господи! Оце невидане... Уже б же не прийшла, коли б не пустили.
— Та дай їй хоч матір провести, — умішалося кілька чоловіків. — Уже ж коли втекла, не де дінеться — тут буде.
Грицько оханувся і мовчки одіишов від труни. Чоловіки одвели Христю, вхопили нари і знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, піднімався вгору...
Грицько не заспокоївся. Він все таки думав, що Христя втекла — аж поки не прийшла у волость

читати