Завантажити

справді переміни мене сьогодні. Так нужно, так нужно! А барині скажеш, що ти за мене усе поробиш. — Вставши, вона знову взялася за платок.
— То я, коли хочете, зараз піду і скажу, — питається Христя.
— Як хоч, — одказала Мар'я.
“А що, як розприндиться наша киця?” — зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кімнатах... ЗИОИУ досада ущипнула її за серце. “То б вона пішла, а там як хотять: хай собі правляться, а то ще вискочить та бучу зіб'є... Уже ж що буде — те й буде, а вона піде!”
На дверях знову появилася Пистина Іванівна.
— То йди собі, Мар'є, коли хоч; Христя обіщає за тебе бути, — сказала і зачинила.за собою двері.
Наче сонце засвітило і вигріло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серці й на душі!.. “Ся Христя добра людина, — думала вона, — товаришка... Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику”.
— Я вже тебе, Христе, колись десять раз переміню, — обіцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.
— Та що ж тут таке? А коли вам треба йти... Коли вас там хто жде? — каже Христя.
— Ох, жде! — зітхнула Мар'я. — Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? — і, усміхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пішла.
Христя зосталася сама. “Чудна ся Мар'я! — думалося їй. — Куди се вона?.. Кинула чоловіка, кинула господарство, щоб у наймах вік свій скалатати! Чудна... От уже справжня городянка... Ще як уперше я її стріла у Йосипенків, вона казала, що городянкою була, городянкою і пропаде... Отак і скалатає свій вік молодий... Ну, а потім? Як старість та неміч візьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тоді?.. Знову до чоловіка вертаться?.. А як чоловік не прийме?.. До жида у найми — воду носити, жидівські смітники ворушити?..” Христі не раз доводилося бачити жидівських наймичок — обідраних, обірваних, безносих, кривоногих... Страшно глянути на їх! А вони — неначе їм і горя ніякого немає — гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усміхаються... “Невже і Мар'я дійде до того?..” Христя аж струснулася... “Не доведи, господи!” Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рідне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрічі вона зразу прикувала Христю до себе. Ідучи найматись, Христя страх як бажала стрінути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тільки стріла, а вмісті прийшлося й служити. Як Христя зраділа, коли перш всього у чужому дворі стріла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тоді тільки згадала...
— І вам не шкода було кидати свого добра? — спитала Христя.
— Ані капельки, — одказала Мар'я спокійно. — Хіба воно моє? — додала ще спокійніше.
“Чудна твоя, господи, воля!” — подумала Христя і прийнялася в печі розтоплювати.
Недовго Христі прийшлося простояти коло печі, не довго правитись. Сама скора, та й дрова — не солома, — хвилинкою страва поспіла. І подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! — ознака, що ще не переграли у карти.
— Накривай на стіл, Христе, бо вже швидко скінчать, — сказала їй Пистина Іванівна.
Христя накрила і чимало ще дожидала у кухні, що ось гукнуть — неси! Немає, не чутно. Пані пішла в садок та там і сіла.
Христя потушила світло і вийшла на сінешній рундук. Місяць геть високо піднявся вгору, білим світом вистилав землю. Тихо ходив його срібний світ, мішаючись з легкою тінню попід хатами та заборами. Небо й повітря миготіло срібло-сизим полум'ям; невеличкі зірочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороці. Повітря стоїть — ані дихне, не ворухнеться, мліє у своєму тихому спокої, місто німіє, гасить світло і покривається сном.
Христя сіла на порозі, приклонилась головою до одвірка. Тихий спокій ночі колише її, присипляв думки в голові, жалощі і радощі в серці... От би коли лягти отам під коморою, на свіжому повітрі — і заснулося б!.. І Христя солодко позіхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регіт, чутно крики... Ні, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!
Від нудьги Христя почала сюди-туди водити очима... Вікно з причілку було відчинене, у йому світилося. То вікно з паничевої хати. “Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?” — подумала Христя і, піднявшись, побралася до вікна.
Коло столу над білим папером зігнувся він: пише щось. Рука несамовито бігає, виводячи стрічку за стрічкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорні бровенята то сходяться, то розходяться; на високому білому чолі, у ясних карих очах бродить глибока думка. Він на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою і, вхопивши перо, знову почав писати: тільки гострі кінці його по білому паперу заскрипіли...
Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим і таким ясним, білими тендітними руками, карими очицями, чорними бровенятами і,

читати