Завантажити

і м'ясо, і курей, і всяку овощ — повну корзину; принесла та так і кинула додолу!
— Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять — носи! Аж руки потерпли! — скрикнула вона і почала розмахувати руками.
Христя мерщій ухопила самовар і понесла у горниці.
— Вимий стакани, — порядкує пані.
Поти Христя правилася біля чайної посуди, прийшов і пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
— Ти дивись сьогодні за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, — додав. Пані тільки зітхнула.
Христя вийшла у кухню. Мар'я сиділа коло столу, спиною до горниці, і, уставившись очима у вікно, нехотя жувала скоринку хліба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася... Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо і сумно, хоч сонце так весело освічувало кухню: його золоті стяги вигравали на шибках високих вікон, його ясні кружала крутилися по долівці. Коли се...
— Чого се Мар'я Іванівна так зажурилася? — роздалося тихе питання ззаду Христі, аж вона злякалася. Зирк! — на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустрані, його очі заспані, біла вишивана сорочка розхристана і з-під неї виглядає тендітніша від рожевого лепесточка груднина.
— Нічого й журитись, коли рук не чуєш! — суворо відказала Мар'я.
— Чого ж се?
— Он яку хуру теребила на собі! — вказала Мар'я на корзину.
— Бідна головко! Та ніхто й не поміг? І не знайшлося нікого такого? — пита, граючи очима, панич.
Мар'я скоса глянула на нього і скрутнула головою.
— Ну, вже й ви! — одказала вона, зітхнувши. — Без того, щоб не пришити квітки, не можна.
— О, ви вже й сердитесь, Мар'е Іванівно. А я хотів прохати, щоб дали мені умитися.
— Он кого просіть! — кивнула вона головою на Христю.
— А се що за вечірня пташка? — пита він, уставивши очі на Христю. Христю неначе хто жаром обдав... “Се він плеще про вечірню через те, що я учора з ним заговорила”, — подумала Христя і ще дужче почервоніла.
— Дівчина! Не бачили? — одказала Мар'я.
— Уперше зроду... Звідкіля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тільки лице — голова горить-палає.
— А гарна? — пита Мар'я, усміхаючись та піддаючи ще більшого жару.
Панич узявся у боки і очима так і вп'явся у Христю.
— Оце вже й закохались? — сміється Мар'я.
— То вже і закохався. Що ти думаєш?
Христя така рада, що її кликнули в горниці: як стріла та полетіла!.. Убігла у горницю, слухає наказу панії; а чує — його мову, дивиться у землю — баче його ясні очі.
— Чи Григорій Петрович устав? — пита пані.
— Я не знаю... Там панич якийсь у кухні, — одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта річ.
— То ж і є він. Клич же його чаю пити.
Христя знову ввійшла у кухню, а він стоїть, веде жартівливу розмову З Мар'ею, і Мар'я весела: сміється, щебече.
— Пани просять чаю пити, — сказала, засоромившись, Христя.
— Добре, горличко, добре. Дай же мені умитися, Мар'е!
— З якої речі? — гукнула Мар'я. — Коли вона вам подобалася, то хай і дає.
— Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.
— Мало чого, що стара? Старі тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!
Панич похитав головою.
— Ну, що з тебе, старе луб'я? Дівчино! — гукнув він. — Як твоє святе ймення?
Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.
— Як тебе зовуть? — знову допитується він.
— Не кажи-и! — скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.
— Христина, — провів він. — А батька? Христя мовчала.
— Батька, питаю?
Христя усміхнулася й одказала: батько.
— Христина батьківна? Га?
Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею і Христя.
— То отже слухай, Христино батьківно, — жартує панич. — Будь однині моєю слугою і дай мені, будь ласка, умитися... Шабаш тепер, Маріє Іванівно! Пасіть задні.
— Не дуже, не дуже! — мотнувши головою, одказала та. — Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.
— Ні, сього не буде.
— Не буде приблуди, а добре буде, — затарабанила Мар'я.
— Як, як? Що ти сказала?
— Те, що ви чули...
Поки вони змагались, Христя принесла воду.
— Неси сюди, Христино, — махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. — Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?
Христя увійшла за ним. Велика хата, аж у четверо вікон; по ліву руч, під глухою стіною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сітка, з тонкого Заліза; за нею проти вікна — стіл; на столі усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голі, обнявшись руками, люди, вискаливші зуби собаки, світячі очима коти; по обох боках столу на круглих підставках стояли дві темні чоловічі постаті: одна — в шапці і кожусі — справжній мужик, друга — без шапки, носата, великі пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стінах — картин-картин, аж очі

читати