Завантажити

Пан їй нічого не одказав.
Швидко після того усюди погасло світло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподіване гостювання пані у панича.
“А може, воно між папами так і годиться... Звісно: панські звичаї — не наші...” — рішила вона і тоді тільки заснула.
III
Пізно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горіла... Так буває, коли не доспиш. Вона справді не доспала. Ось уже другий день недосипляє... Хай позавчора сиділи пани довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє і здивувалася. Дивно їй, як се воно у городі ведеться; у селі давно б уже побачили-помітили, і гомону, і слави було б уже на все село; а тут — наче воно так і слід. Одна Мар'я догадується, і пані сама панові похвалилася, що була у паничевій хаті, і пан — нічогісінько... Дивно! Хай він нежонатий, а вона? Вона — жінка, вона — закон брала, у неї діти — і то не гріх? Христі страх як хотілося побачити паню, чи перемінилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничеві у вічі?
Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки і добре роздивлялася. Голова його вже лисіла, де-не-де сідина пробивалася між рідким волоссям; спина — горбом вигнулась, лице — жовте, замліле, руді рідкі баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щік. їй пригадалася постать паничева, як вона його у щілину роздивлялася... Господи! який же то пан поганий!
Ось незабаром вийшла і пані. Тиха та ясна, на щоках грає рум'янець, личко біле та свіже... “І вона вийшла за такого поганого?” — подумала Христя і опустила очі в землю. Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб пані не помітила, що вона підглядала учора.
Устав і панич; пішов до гурту чаю пити і — нічогісінько. Пані, як і завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашній вечір. Пан хвалиться виграшем, панич — нежданим гостюванням; а вона і собі слово уставе, і засміється, і заіскрить очима. “Та й скритні ж пани сі які!” — подумала Христя. Одно вона тільки й запримітила, що пані все якось тихо цілувала Маринку і хижо світила очима на Івася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбільше тоді, як він, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стіл, — лице її скривилося, якась зла смуга пробігла коло уст... У той час вона, здається, не тільки ненавиділа сина, а разом і батька. Та тільки то на одну хвилину появилося — і окрилося зразу; і знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.
Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотілося розказати Мар'ї усе. Спитай її т'льки та зачепи хоч словом — і вона б усе перед нею виложила. Так Мар'я така бліда, аж страшна, стояла коло столу і мовчки, нікуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ... “Ні, не сьогодні, — подумала Христя. — Хай колись...”
Цілий день і Христя, і Мар'я ходили задумані, мовчазні: Христі новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душі у неї. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нікому в очі не подивиться, ні до кого не заговорить. Після обіду Христя запримітила сльози на Мар'їних очах. Під вечір Христя побігла в комору за вугіллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сиділа і гірко плакала.
— Тіточко! Чого се ви? — спитала Христя.
Та тільки махнула рукою і припала до подушки.
Настав вечір, а за ним не забарилася і ніч насунути. Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сиділа вона у кухні, дожидала, поки пани ляжуть, і тільки коли-не-коли важко зітхала.
Пани нікуди не збиралися йти, посиділи трохи на рундуку та швидко й спати полягали.
— Тітко! ви в коморі ляжете? — спитала Христя.
— А що?
— Ляжу й я з вами: у хаті душно.
— Лягай.
Христя ухопила рядно, подушку і побігла слатися. Мар'я лягла в коморі, Христя — в прикомірку. Як погасили світло, непроглядна темнота обхопила їх: ані смужечки, схожої на світ, — неначе в домовині! Христя покійно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?
— Тітко!
— Чого тобі?
— Чи тут пацюків немає?
— Хіба я знаю.
Знову тихо. З улиці доноситься тиркання, гук.
— Се так і в селі на вулиці викрикують, — почала Христя. — А весело на тих вулицях!
— Весело буває, — одказала Мар'я.
— Хіба й ви бували на вулицях?
— Де я не бувала? У пеклі тільки не була; та й там, мабуть, не буде гірше, як тут е!
— Що ж вам таке було? — зацікавилася Христя.
— Зостарієшся, як усе знатимеш. Спи краще.
— Чогось не спиться... А ви, тітко, правду казали за паню, — перегодом бовкнула Христя.
— За яку паню?
— За нашу.
— Яку правду?
— Що пані панича любить.
— І ти хіба помітила?
Христя почала розказувати про вчорашнє. І дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелізла аж до Христі слухати.
— Ой боже! що та любов може, — вимовила вона напослідку, важко зітхнувши.
— І що воно таке

читати