Завантажити

і ноги потерпли. “Пан!” — кричу. А панич: “Іди, — каже, — собі у другу хату. Я з ним сам побалакаю”. Пішла я... Увійшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча ділася!.. Слово по слову — завели річ про мене. Жаліється паничеві, що я і сяка, і така: і волоцюга, і злодійкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хаті, слухає та спльовує... У його була така чудна привичка — усе мов спльовує... Слухав ото він пана, слухав, а далі як визвіриться. “Та ви, — каже, — не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побійтесь! Я, — каже, — знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, — каже, — що ви миритися приїхали, а ви так — базікати”. Пан мій тоді на поп'ятний двір. “Та я, — каже, — радніший і миритися, і поступитися їй чим-небудь, хай тільки облише”. — “Що ж ви їй дасте?” — пита панич. “Заміж віддам, огород дам, хату вистрою”, — одказує. “То все дурниця, — каже панич. — Хочете на мир, — три тисячі!” Наче ужалений, підскочив пан. “Три тисячі? — скрикнув. — Краще я в тюрмі зогнию, на Сибір піду, ніж такій поганці три тисячі дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?” — “І прощення, — каже спокійно панич. — А ви думали як? Ще моліть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували”. — “Хто? Я? — скрикнув пан. — Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете — вірте їй. Хіба вона мало ще до того, як У двір її взято, тягалася з хлопцями? А в дворі? Козачок Яшка є. Дитина, зовсім ще дитина, а вона і його розвратила!” — кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: “Іване Юхимовичу, ви ж, — каже, — благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самі маєте або ваші родителі крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке діло? Що вона вам — сестра, родичка? Вона не відома нікому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як візьме своє — кожному заздро стане. Кожна мати радіша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу... А я... Я богові та государеві служив безпорочно; я — відомий між людьми; а тепер про мене по всьому повіту пішла лиха слава... Через кого?.. — Аж зубами заскреготав. — А ви, — каже, — ще й карати збираєтесь... Іване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли і у вас будуть діти, худоба, крестяни... Може, і ви коли не видержите, — серце не камінь — і вдарите якого... Подумайте тільки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одірвуть від дітей, худобу вашу одберуть”. Отак лазаря співає! А я стою у другій хаті та з-за дверей слухаю... Так і пориває мене до панича кинутись, щоб не вірив нічому, не вступав нічого... Отже гляну в щілину, побачу панову кострубату голову, його мишачі очі — так мене страх і обійме, поступлюся геть... Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пішов пан ні з чим, тільки запрохав панича до себе ввечері. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничеві: хай одкупе матір та дасть хату й огород, — бери вже його лиха година! — помирюся. “Що ти, дурна! — каже панич. — І не думай без мого відома мириться!” Чи так, то й так. “Ти краще знаєш”, — думаю. Увечері панич пішов до його, та вернувся аж світом — п'яний-п'янючий! Того дня і на службу не ходив, а ввечері каже: “Знаєш, Мар'є, що? Дає тобі пан вільну та двісті карбованців: сто зараз, а другу сотню — як прошеніе подаси... Мирися!” А я: “А мати ж як? Хай хоч матір одкупе”. Зяротався панич. “Матір? — перепитує. — Ну, нащо тобі мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вільна буде, до тебе прийде. Що ж тоді? похвалить і погладить вона тебе?” Думаю: справді так; жалко і матір, шкода й себе... Що його робити? А він одно: мирися! І дає мені бумажку. “Оце тобі, — каже, — і гроші. Хоч у тебе будуть, а ні, то я заховаю”. — “Сховайте, — кажу. — Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде”. Так уже йому вірила, дурна. Потім я дізналася, що панич потяг з пана аж дві тисячі, а мені сказав — двісті карбованців... Та про се річ далі, а тепер одно товче мені: мирися та й мирися... Написав він прошеніє, послав мене з ним до предводителя. Пішла я, подала. “А що, — пита, — голубушка, своє получила?” — “Получила”, — кажу. “Діла по суду не хочеш вести?” — “Не хочу”. З тим я і пішла назад. Іду та й думаю: оце двісті карбованців е. Що мені на них купити? У мене ні сорочки лишньої немає, ні платка, ні юпчини, ні кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничеві. “Чи так, то й так. Багато його, — каже, — нічого надбавати, а що слід купити — купи”. Потроху я почала скуплятися. Панич дає гроші, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нічого мені і не треба! Зябуяз і яро гроші, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тільки раз панич і хвалиться: “Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твій пан нас обдурив?” — “Як?” — питаю... “Так, не

читати