Завантажити

там що буде — не знаю”. На другий день ми поїхали. Повів він мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввічливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.
Дядько розказує йому за мене та просе: поможіть. “Можна, — каже, — можна попитатися... А що мені за те?” — “А що, паничу, — одказує дядько, — назначайте самі; одсудите на чисту — послуже не вам — другому; заслуже — заплате”. Глянув він на мене якось скоса і зразу одвернувся. “Добре”, — каже. І пішов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшії, зараз дав мені до рук бумагу. “На, — каже, — ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все і бумагу подай”. Спасибі дядькові, повів мене і до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там — панів, панів! Та накурено так, що аж синіє. “Де ж той предводитель? У кого його спитати?” — думаю та прямісінько перед усіма—бух! навколішки. “І пожалуйте! і помилуйте!” — кажу, а цеп з рук як вирветься та — грюк! об поміст; аж усі струснулися. “Що се? і звідки се?” — питає один старенький панок, підходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв він, прочитав про себе. "Добре, — каже, — бумагу твою приймаю і тебе поки що від панщини ослобоняю". Чую я те і не вірю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тільки ослобонить мене від мого нещастя, а тут тобі кажуть: “Я тебе ослобоняю”. Припала я до ніг того пана, цілую їх та обливаю слізьми. “Годі, — каже він, — годі! Тут сього не можна робити. Уставай!” Підвелася я, стою. “Іди, — каже, — собі та жди кінця діла”. — “Куди ж я піду?” — питаю. “То вже твоє діло”, — одказує. “Цеп же, — кажу, — у мене на шиі прикований”. Та й брязнула цепом. Дехто засміявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. “Підожди”, — каже. Кликнув чоловіка і послав кудись. Чоловік не забарився вернутися з жидом. У жлда цілий оберемок ключів на залізній каблучці. “Розкуй, — каже пан жидові, — оцю нам дівчину”. Довго мосувався жид, поти розімкнув замок: все приміряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розімкнув — жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду діло пішло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. “Господь, — кажу, — з ним! І не кличте його; краще кликніть мою матір”. — “А де ж твоя мати?” — “Не знаю, — кажу. — Разом узяли у двір, а де діли матір — не знаю”. Знову пани почали шептатися, а далі й кажуть: “Ну, йди собі, та навідайся через тиждень”. — “Куди ж я піду? — знову я їм своє товчу. — У мене ж ні притулку, ні пристановища”. — “Наймися у кого служити, — каже пан. — А поти — на тобі на харчі”. І дав мені бумажку. Поклонилася я, поцілувала панові руку і пішла. Дядько дожидався мене і знову повів до панича. “А що, як?” — питає той. Я розказала все, як було. “Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?” — “Бог його знає! Я не знала”, — одказую. “Ну, нічого, — каже, — ми його нагріємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службі”. — “Добре, — кажу, — послужу, скільки скажете. Ще якби ви за мою матір поклопотали, то я б вам і вік служила!..” Оддала я дядькові бумажку, що пан дав:
не хотів і брати, та я намагалася. Як? Скільки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була міщанка, перекупка: хлібом торгувала, рибою, соняшником... У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далі привикла. Хазяйка ніколи не сидить дома — усе на базарі та на иазарі, а ми з її дочкою, дівкою, дома правимося. Гарна була та Настя — Настею звалася — весела, співуча. Як заспіваємо, бувало, удвох — аж стіни слухають. Іноді до нас і панич зайде. Розкаже мені про діло, нахваляється пана у тюрму посадить. “От коли б, — думаю, — його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми”. — “А за матір же як?” — питаю. Тоді ото він і сказав, що мати продана другому... Зажурилася я, засумувала. Шкода мені матері старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться... Якось раз увечері панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову — він почав мені казати: хочеш — я найму квартиру, будемо жити вкупі. Тобі, каже, добре буде: і те, і друге, і третє... Розпитує та підбива. Подумала я: не згодитися — не буде діла вести: візьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю... Згодилася. З того ж таки вечора і почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу — як господиня: схочу робити — роблю, схочу лежати — лежу. Добре було. 3абула про все. Про матір тільки інколи згадувала, та боялася і згадувати. Що, думаю, як вона у хату — шасть: “А що се ти, — скаже, — від одного втекла, та другому на шию вішаєшся?” — “Краще б, — думаю, — вона умерла, щоб і чутка про мене до неї не доходила...” Пожили ми отак з місяць, а може, й більше. Якось панич увечері й каже: “Щось пан не їде”. — “Який, — питаю, — пан?” — “Твій обидчик”. — “Хай йому цур! — кажу. — Я його й бачити не хочу”. Коли се на ранок щось промелькнуло побіля вікна, іде у двір. Глянула я — пан... У мене і руки,

читати