Завантажити

завгодя навчати, що мені казати. Не встиг він піти, як до нас у хату суне й панство, і москалі. “Ти така?” — питають. “Я”. — “Ти ходила важка?” — “Ходила”, — кажу. “Де ж ти дитину діла?..” — “Скинула. Лізла з горища, упала та й скинула”. — “Де ж ти поділа?” — “Закопала на вгороді”. — “Веди!” Повела я. Одрили, глянули: земля землею! “А не приймала ти нічого? Ніхто тобі давання не давав?” — “Ні, — кажу, — не давав”. — “Брешеш!” — “Чого ж мені брехати!” — “У чорну її! У тюрму!” — крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нічого, мов, нічого, тільки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорній. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годі. “У тюрму її!” Одвели мене в тюрму. Почалося діло... Півроку я в тюрмі просиділа, а потім заслали ще й у монастир на півроку.
— А панич? — спитала Христя, важко зітхнувши.
— Панич викрутився та після того оженився і зажив паном... Он воно, Христе, як нас піддурюють!.. Отака-то правда на світі!.. Після того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, і жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла — як пішов, то й думати забув. А присягався, що дома тільки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося... Обдурив і сей. Покинула я тоді місто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Піднесло того Иосипенка з сватанням. Я його ні капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пішла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба... Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми і обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як іржа те залізо, пиляла щодня. Кинула і його. Уже ж гірше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Підвернувся фідфебель з роти. Молодий та бравий... Що ти з серцем подієш?.. На свої заробітки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срібні купила. А він тепер жениться на міщанці. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!
Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долоні, стояло перед нею, гірке та непривітне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничівськими замірами. І їй страшно стало; страшно за себе... Крізь невеличку щілочку прокрався до їх у темноту місяць срібною стежечкою... Христя струснулась.
— Он уже й місяць зійшов, — промовила вона тихо.
— Зійшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. — І Мар'я почовгала до свого лігва. Христя довго мовчала.
— А чи ви, тітко, не знаєте, бува, Марини? — спитала, помовчавши, в Мар'ї.
— Якої?
— Як би вам сказати? Дівки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третій рік, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от і не прийдеться з нею ніде побачитись.
— Де вона служе? чи не в Луценчихи? — питає Мар'я.
— І того не скажу.
— А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
— Вона, вона! — скрикнула Христя. — Як малою була — на ніж упала.
— Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирі... Розказувала: раз, каже, уночі сплю. Тільки крізь сон чую: двері з паничевої хати — рип! Неначе що пішло... Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нікого... Я облапую місце кругом себе... Що за біс! То Марина лежала біля мене, а то — тільки місце тепле. “Еге ж, — думаю, — бач, як наші тихі”. Чую — цілується хтось; так смачно цілується! “Підожди ж, — думаю, — підстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою...” Лежу, не сплю... Не скоро, не скоро двері знову — рип! А вже сіріло, і видко мені чорну тінь... “А що то, — питаю, — до панича, дівко, ходила?” Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далі — як заплаче! “Се ти, Марино? — питаю. — Чого ти?” Вона тоді давай прохати, щоб нікому не казала.
— То се Марина? — здивувалася Христя.
— А що ж твоя Марина — свята? Хіба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною... “Невже се правда? — думалося їй. — Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога... Така і в селі була: боїться було, коли хто з хлопців до неі обізветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Ні, се неправда, неправда!.. Коли б мені побачити її, я по очах помічу...”
І сонна неміч почала колихати Христю.
IV
Їй недовго довелося ждати... У вівторок, як пішла Мар'я на ніч, та вже і ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, біля чого було треба, — нема Мар'ї. Пан збирається на базар.
— Скажи Мар'ї, щоб на базар ішла.
— Мар'ї немає, — одказує Христя.
— Як немає?
— Немає.
— На чорта й краще! То збирайся ти.
Христі давно хотілося піти куди-небудь з двору, хоч на людей, на місто подивитися. Мерщій одяглася вона, ухопила корзину і — готова.
Недалеко вже й до базару — палицею кинути. Уже й вози видно, крик і ґвалт людський чується, як з перехресної улиці вискочила

читати