Завантажити

регіт.
— Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! — носилося по кухні, ламалося у двері до панича.
— Що там таке? — промовив він сам до себе і, мугикнувши, напрямився в кухню.
Марина і Мар'я аж на піл попадали від реготу; не видержала і Христя. Тепер тільки панич довідався, що його піддурили, і сам усміхнувся.
— Так оце той посланець! — сказав він, хитнувши головою на Христю, Марина вибігла аж насеред кухні і, як божевільна, плескала у долошки,
заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, від нестямки тремтіла уся, хапаючись за живіт.
— Ану, йди сюди! Іди сюди, посланець з чужих краів! — жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.
Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увів у свою хату і почав оглядати.
— Іч, гарна яка! Іч, яка хороша стала! — хвалив він, тріпаючи своєю невеличкою білою рукою по її повній щоці. Від того тріпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серці разом якісь любі і важкі почуття, — так загоряється гніт, коли до його піднесеш палючий сірник. Рука паничева якось гріє, лоскоче; Христя червона, як маківка, схилила голову на один бік і придавила підборіддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо піднімаючи повне огню лоно.
— Славна! — мовив таким любим голосом панич, що Христя аж підвела голову.
“Чи він се сказав, чи ні?..” Очі їх стрілися. Крізь сині стекла очок виставились, мов чорні ягоди, його зрачки; якісь іскорки жевріли у їх; у Христі ж очі горіли-палали... Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще більше вдарила в лице, аж в ухах шуміло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад і вибігла в кухню.
— Що він казав? Що казав? — зашепотіли разом Марина і Мар'я. Христя не змогла говорити... так її серце билося, стукотіло.
— Ні, з вами каші не звариш! — промовив голосно панич, закриваючи книжку. — Ідіть краще та пісні заспівайте. Хто вміє?
— Христя вміє! — гукнула Марина.
— Я не вмію, — похнюпившись, тихо одказала Христя.
— Та ну, годі! Де ж не вмієш? — уговорює Марина. — Уміє, уміє, — доводе паничеві.
— Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Іди заспівай хоч одну; я послухаю. Я люблю прості пісні.
— Так я ж не вмію, — одмагалася Христя.
— Поведемо її! — скрикнула Марина і разом з Мар'ею ухопили Христю під руки і умчали в паничеву хату.
Панич ухопив стільця, приставив до свого і посадив Христю рядом з собою. Христя тільки сплеснула руками і зареготалася... Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сиділа пані... Чудно, чудно! Марина і Мар'я звісились на стілець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самі з собою; і чує Христя, як вони очима сміються... їй робиться і душно, і млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та він придержує її за руку — не пускає. У тім місці, де обхопили його пальці руку, — кров б'ється, кидається жила.
— Якої умієш, Христе, розказуй або заспівай. Я запишу. — І, все кажучи, береться за папір і перо.
Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її голові, пісні поміщалися одна з другою, що вона не пригадає цілої ні одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собі їх гаряче зітхання, їх нетерпляче ждання.
— Та я не вмію! — скрикнула Христя, червоніючи, аж сльози виступили на її очах.
— От, знову не вмію!.. Ну-бо, зділай милість, — просе панич.
— Та ну-бо, Христе! — штовхнула її Марина під бік.
— Ох! як мені душно! — зітхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.
— А що, гарно? — скрикнула Христя і зареготалась. За нею Марина і Мар'я; панич нахмурився.
— То й не заспіває ніхто? — спитав він суворо.
— Нехай Марина попереду... мені душно, — одказала Христя.
— Я не вмію співати, я розкажу, — згодилася Марина. Христя мерщій скочила з стула і вибігла в кухню. Марина сіла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стілець, немов збиралася обняти.
— Якої ж вам? Гриця знаете? — спитала.
— Ні, не знаю.
Марина почала розказувати Гриця. У хаті стало так тихо, хоч мак сій, тільки голос Марини роздавався, передаючи слова пісні, та перо, записуючи, бігало-скрипіло... Христя на пальчиках увійшла в хату і стала коло Мар'ї. “Отже розказує Марина, — думалося їй, — та так сміливо, так гарно, а вона — не може. їй — соромно... Чого? Та й дурна ж я яка!..” І вона рішилася, як тільки Марина докаже свою/розказати про дівку і вдівця. Вона так любила ту пісню!
Марина скінчила.
— Пишіть другу! мерщій, — промовила вона.
— Сідай же! — каже Марина, схопившися з стільця.
— Ні, сиди, сиди. Я звідсіль.
І почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика;
вона

читати