Завантажити

юрбу молодих хлопців-гімназистів, що, кружаючи біля учителя, весело щебетали, допитуючись у його то того, то другого. Той одповідував не як начальник, а як старший і знаючий товариш одповідує молодшим. Всі слухали радісно, реготалися, жартували. Грицеві завидно було дивитися на той гурт... Там життя, під синім каптаном тільки і б'ється як слід серце; а тут? Серце його зав'ядало, як він обертався лицем до свого стану; піднімалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче била і приливала в голову. Молодіж завжди кохає волю, уводе в життя інші думки, пестить інші надії — свою весну справляє... Для того, щоб обтесати себе, як пораяли товариші-гімназисти, — читав книжки. Говорили ті книжки про право кожного й про волю те право добувати; судили про звіра і чоловіка; про світ і його закони довічні. Гриць не читав, а жер ті книжки; хапав на лету все, що розносилося широкою течією друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося, розкололося надвоє: з одного боку — нелюба служба, що годувала його хлібом, гасила дух; з другого — книжки, розумова розмова з молодим товариством піднімала його угору. Та натура його не була міцна, завзята; він був не з тих, що, раз забивши що в голову, довіку тому слугують, готові стати проти всього світу за те, що вони думають, у що вони вірять; то люди зброї, то — отамання завзяття! Він не той був. Його натура була слаба, миряча: він хотів, як кажуть, щоб упасти і не забитися; щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Йому хотілося, щоб і на службі були такі порядки і таке товаришування, як між гімназистами. А як сього немає — що ти зробиш? Не лізти ж одному проти всіх?! Він мирився з своєю долею; одним він піддакував, від других відмовчувався; між молодими він сміявся З старих, між старими мовчав. Все то було йому на користь: молоді лічили його у своїм стані, старі не чіпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такі люди завжди бувають; вони слугують тому й другому і разом обдурюють обох. Хай ті надіються, а другі не мають за ворога — їм від того і добре, і тепло: ловися, рибка, мала й велика!
Гриць, одначе, і на се був незугарний. Чи то йому доля не слугувала, чи то його ще час не настав? Він не ганявся за наживою. Йому любі були співи, танці, ігри молодого віку; а коли молодість того часу тим негувала, як чимсь недоладним, то він, прогулявши цілу ніч між старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий день перед молодими насміхався над тими співами, над тими танцями. Він був балакучий і любив пореготатися. Отаке життя на дві половини, таке слугування тому й другому робили його спритним, нібито єхидним. Чим він винуватий? Жити всякому хочеться; а він що таке, щоб йому не хотілось жити? Малий чоловік, роздавити його — як раз плюнути... батько-матка бідні... Як хоч, а річку, кажуть, перескоч... Прийшлося гнутися, прийшлося плазати ужакою. І то раз лихо висіло на волосині над його головою.
Молоді того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься життям, тільки дужі силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не було у них учителів, що напрямляли б, як іти і куди іти, не було перед собою стежки, ніхто ще її ні разу не прокладав. Треба було самим проробити, щоб іти вперед, їм хотілося зайняти не одну яку постать, а разом усе поле; на одному боці треба йти до бою, на другому — силу вистачати... Народилося зразу не один, ані два, а десять напрямків. З народною волею народилася і любов до меншого брата, народилося народолюбство. Народолюбство закликало у свій стан багато всякого люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого він хоче, чого йому треба. Досі його бачили тільки в дворі — з одного боку, а треба його бачити всюди: серед села, серед поля, у його праці тяжкій, забавках веселих, у його стосунках між собою, в його сім'ї, у його радощахгорі... Пісня, казка, приказка, мов ті муровані склепи-схованки, багато ховали у собі його сліз, його таємних надій, думок. Добре б було ті пісні, казки та приказки позбирати, позаписувати — то б була книжка великого життя, великого горя... Гриць, зачувши про се, зараз записав чотири пісні від слуги своєї хазяйки і припоручив збірниковому товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати. То було з одного боку, а з другого — всі бачили рядом з волею страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освітити, розбити, розвіяти той густий морок, що покривав не тільки села, а часом і хати заможних городян... Народилися недільні школи. Підбивали й Грицька в одну учительствувати. Грицько вертівся: й ніколи, й чи дотепний. Він побачив, що то вже справжнє діло, по якому пізнають, куди кого хилить. Соромно було одступитися і страшно поступитися. Він згодився тільки на вечірні збори. Увечері він вільний, та ввечері ніхто не бачитиме, де він буває і що поробляє. Недовго ті школи побули, не знать було, чи й діло яке зробили, а старі вже ославили їх як заговорщицькі збори, де проповідувалося, що бога немає і старшини не треба. Не досягло й до року, як школи закрили; декого

читати