Завантажити

компанією — не сидіти ж зціпивши зуби!
— А хрестити візьмемо молодого попа, — знову рає Пистина Іванівна чоловікові. — Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, він так бідує. Та разом і матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.
Хрестини, іменини, похорони ніколи не справляються без бенкету: зійдуться чужі люди, треба діло зробити, треба й побенкетувати. Колись ті бенкети цілими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а тепер більше між прихильними знайомими.
На сей раз Антон Петрович запросив близьких собі: Книша з жінкою — високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду — лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав він свою жінку — огрядну та товсту панію, велику товаришку головихи; прохав він і голову, й Селезньова, та голову якесь діло задержало, а Селезньов поїхав на села містки оглядати.
У призначену неділю звечора зібралися запрошені гості, посідали, ведуть Звичайну розмову — хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось і він, та ще й не сам — з матушкою.
— І чого? — спитала секретариха з поліції, хитнувши головою.
— Скажіть же, — додала секретариха з суду.
— І їй сюди треба! Ішла б у машкарад скраю водити! — увернула головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.
Попадя увійшла в гостинну наряджена та надушена, її гарне шовкове плаття злегка шамотіло по долівці, цвітний пояс, наче райдуга, перевив тонкий та стрункий стан. її біла, наче виточена, шия ще здавалася білішою від чорної шовкової матерії, що так гладенько облягала її круглі плечі і високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжці блищав на шиї, як зоря; невеличкі сережки грали дорогими камінцями; на рожевих пальчиках і синіли, і червоніли перстеньки; личко молоде, рожеве; волос чорний, у кучерях; голубі оченята з-під чорних брів, наче квітки ті, горять-усміхаються.
— Нарядилась, а їсти, кажуть, нічого, — припавши до Рубчихи, промовила секретариха з суду.
— Підіть же! — одказала та.
Головиха тільки сплюнула і припала до блюдечка з чаєм. Попадя, уступивши в гостинну, привітно поклонилася усім. Пистина Іванівна напрямилася стріти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як ясочка, бігала від одного до другого, хапалася за руки, міцно здавлюючи їх, трусила; з жінками цілувалася. Личко її горіло, очі грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. І защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й до гостей; чула, що говорили чоловіки в другій хаті, і з ними вона перегукувалася своїм дзвінким голосом. Бажаючи побачити народжену, кинулася в дитячу, обцілувала червоне личко Маринки, витерла губи білим пахучим платочком і метеликом ускочила знову у гостинну.
— А хто ж кумом? — спитала.
Пистина Іванівна підвела кума, познайомила.
— Я десь вас бачила, — сказала вона, стрільнувши на нього очима.
— На улиці, може, — відказав він, вклоняючись.
— Ні. Ви не з губернії?
— Доводилося й там бути.
— То-то. — І вона заторохтіла про губернію. — Там-то хороше, там-то весело! Садки, клуби, маскаради.
Григорій Петрович зрадів новій знайомій. З одного города — у них зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела і тепла розмова зачалася між ними.
— Хльорка! — тихо промовила Книшева жінка.
— Та ще й губернська, — додала секретариха з суду. Головиха зачмихала і вилила з блюдечка чай на себе.
— Плаття! плаття! — загукала секретариха з суду і кинулася за ганчіркою.
— Нічого, — заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового плаття краплі чаю, а в душі лаяла і попадю, і секретариху.
— Бачите, що тут за люди — якась звірота, — прошептала, повертаючися до Григорія Петровича, попадя і, зітхнувши тихо, додала: — А ти живи між ними та ще й вибери подругу собі.
— То ви не подругу вибирайте, а друга, — одказав він їй.
— Друга? — скрикнула вона, і блакитні очі її аж посиніли. — О-о, я знаю вас, мужчин. Ви всі єхидні такі, коварні... У-у-у!..
І вона так утішно засовалася, посварилася рукою, так чарівниче заграла очима, що якби не було нікого, Григорій Петрович так би й припав до її ручки.
— Всі? Невже всі? Мало ж ви знаєте нас, коли так, — одказав він буцім покійно.
Попадя глянула йому у вічі, пильно глянула... Ще хвилину — і він, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила від нього, підійшла до Пистини Іванівни й заторохтіла про щось із нею... Його серце зразу так нестямно забилося.
“Ану, потягаємося, чия-то візьме”, — подумав він, скребучи бороду.
Тут почалися хрестини. Усі осталися в гостинній, тільки хазяйка з попадею вийшли в дитячу.
— Не по кумі куму вибрали, — промовила вона, зазираючи у вічі Пистині Іванівні.
— То, бачте, головиха. Обійти якось було ніяково. Зяаете наші звичаї, — виправлялася Пистина Іванівна. — А кум — наш квартирант.

читати