Завантажити

у нього сльози потекли.
— Ще, ще!.. Аж чотири рази, — кричала вона, заливаючись реготом, Григорій Петрович, пом'явшись, покорився.
— Два, — промовила вона тихо і злегка зачепила картами. Втрете ще легше; а напослідок — він не розібрав, чи то вона картами вдарила, чи тендітними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.
Він тільки запримітив, що якась нетерпляча ураза пробігла по її веселому личку.
— Не буде ж і вам пощади! — скрикнув він, здаючи карти. За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.
— Носа! — гука, наче люто, жартуючи, Григорій Петрович. Двома картами заслонилася вона, виставляючи свій трохи кирпатенький кінчик носа.
— Раз! — гукнув Григорій Петрович і замахнувся. Метко вона затулилася, — карти ударилися об карти.
— А уговор? — спитався він з докором.
— Уже раз, — защебетала вона, — уже раз. В тому-то й сила, щоб уцілити.
— Ну, держіть... Два!
— Ой боляче! — скрикнула вона і мерщій потерла носа. Невеличка смужечка зачервоніла на кінчику.
— А мені не боляче було? — спитав він і знов замахнувся.
— Три! — і промахнувся. — Чотири!.. — гукав далі.
— Григорій Петрович! — окликнула його Пистина Іванівна з другої хати, Він озирнувся... У гостинній тільки він з попадею був, та на порозі дітськоі стояла Пистина Іванівна.
— Оставте, — промовила тихо Пистина Іванівна, як він підійшов до неї.
— Останні дарую... — сказав він, вертаючись до попаді, складаючи карти. Попадя пильно глянула на нього.
— Тим не хочеться? — тихенько спитала, мотнувши головою на дітську, Звідки доносився голос головихи: “І завели! Ще носи поодбивають... Тільки їх і чутно”.
Григорій Петрович озирнувся. Пистини Іванівни вже не було. Він кивнув головою.
— У-у, подлі! — прошептала попадя і зломила пальці; наче один, разом вони хруснули в неї.
Цілий вечір після того вона була смутна, мовчазна.
Після закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тільки розбалакалася. Хтось з чоловіків завів був пісню.
— Ви вмієте співати? Будемо співати! — скрикнула вона, схопивши за руку Григорія Петровича.
— Будемо. Заводьте.
— Лєрмонтова: “Выхожу один я на дорогу” — знаете?
— Трохи.
Вона вискочила насеред хати і почала. Тихо-тихо, мов з-за гір донісся Забій золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалі все дужчаючи та піднімаючись угору. Григорій Петрович підхопив тенором... Усі зразу стихли, мов поніміли, слухаючи пісню. І було що послухати... У кожного перед очима встала ніч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнії гори, страшенні скелі... Чується туга невимовна, та туга, шо огортає самотню душу серед пустині німої... Здав'гься, гори ворушаться, скелі шепочуть між собою, дослухаючись до того гомону, що йде від неба. А там? Там тисячі тисяч зірок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо... Ось скільки їх чірвалося і полетіло на різні боки, — тільки огненні сліди вказують їх веселу дорогу... Серце замирає; душа роздимається, ширшає... Здав'гься, що все те у ній коїться, через неї проходить. Чоловік не чує себе, не пам'ятає... Піщина серед сього безмірного світу, невеличка цяточка його, — він чує, як кидається всесвітнє серце, б'ється його жила, бринить щось у кожному суставі... пам'ять меркне, думки зникають... Він замирає... Він чує, що замирає.
Пісня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хаті стояла така тиша, мов слухали всі її далекої луни. І справді — луна та стояла в кожній душі, бриніла у кожному серці, ворушила якісь глухі, невідомі почування. Всі мовчки, схилившись, сиділи.
Перший секретар з суду порушив ту німотну тишу. Мовчки він знявся з місця, мовчки опустився перед попадею на коліна і, вхопивши за руку, примовив:
— Матіночко наша, канареечко! Ще разок... ще хоч трошечки... Дайте умерти, — замолився він, припавши до їі руки. Роздався поцілунок. Попадя тріпнула очима.
— Зроду-віку не чув нічого такого... Матінко, канареечко! — гукав він, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жінка, як обпечена, схопилася з місця і, пробігаючи повз нього, штовхнула.
— Бочко! — скрикнув він, задержуючи її за плаття. — Ти чула? Чула коли таку пісню, такий голос?.. Серафими і херувими так тільки бога вихваляють.
Усі прийняли те за жарти і зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усміхнувшися, промовила:
— А ти вже, мій голубе, й розкис... Що то він у мене голінний до пісень, а надто як ще й вип'є... — повернулася вона до попаді.
— Вип'є! — гукнув він. — Умру колись від них! Так мене й розірве, рознесе на шматки! — гукав він, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.
— Оце, який ви!.. То я не хочу й співати, щоб ви не вмерли, — обізвалася попадя.
— Матінко... Канареечко. І без того умру. Заспівайте! — І він порвався був знову її у руку поцілувати.

читати