Завантажити

тут — хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, — цвірінькав Проценко.
Довбня лукаво усміхнувся у свого рудого вуса.
— Ви смієтесь? — скрикнув Проценко. — Ви знаєте Пушкіна?.. Знаєте, кому він читав свої народні пісні? Своїй няньці — Радіоновні! І коли та чого не розбирала, він перероблював свої безсмертні твори...
— То ж слово, а це голос, — перебив Довбня.
— Ну, то що? Візьмемо Шевченка, — почав доводити Проценко. — Прочитайте його народові — і він буде плакати! А скажіть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж — музикальний Шевченко.
— Далеко куцому до зайця! — увернув Довбня, та Проценко не слухав.
— Як той, так і ви, — гукав він на всю хату, — за основу взяли народну пісню, на ній построїли свої твори. Його народ розуміє — повинні і голос розуміти. О-о! Народ — великий естетик!.. — придавив він на сьому слові і, повернувшись до Довбні, запитав: — Кликнути, чи що?
Довбня мовчки хитнув головою. Йому більше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вічі, ніж послухати, що вона на його гру скаже.
Насилу Проценко умовив Христю увійти до нього в хату; та вона сама, певно, не пішла 6, якби Мар'я не потягла за собою.
Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроваті.
— А нуте ви, великі естетики, — глузуючи, сказав він, — слухайте обома ухами.
І почав невільницький плач, як плачуть козаки у турецькій неволі, здіймаючи руки до бога і молячи в нього смерті. То була невеличка часточка з народної думи... Плач гіркий, молитва тепла і важке зітхання окрили хату. Перші струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-під землі виривався-доносився... Проценко сидів, похнюпившись, слухав. Він вчув, як щось, наче мурашки, бігає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилі важких голосів упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце...
Проценко, глибоко зітхнувши, замотав головою; Христя і Мар'я зглянулися й зареготалися.
— Ну, що? — догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.
— Ні, це не гарна: важка дуже. От що раніше грали — то краща, — промовила Мар'я. А Христя важко зітхнула.
— Чого ти так важко зітхаєш, моя перепілочко? — спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.
— Христе! Мар'є! — почувся в кухні вигук.
— Пані... — злякано прошептали обидві та так і полинули в кухню.
— Позабираються до панича в хату! Чого? — гримала Пистина Іванівна.
— Оце зададуть капоті нашим критикам! — зло усміхаючись, мовив Довбня.
Проценко сидів, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями міряв хату.
— Що, якби сю гру почула Наталія Миколаївна? От би була рада! — через який час мовив Проценко.
Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:
— Яка?
— От з ким слід вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жінка. Молода, співуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? — засипав Проценко.
— З попадею? — розтягуючи, спитав Довбня. — А в них є що випити? Проценко зморщився і неохоче одказав:
— Повинно б знайтися, як у кожному сімейному домі.
— А як нема, то якого чорта я до них і піду? Не бачив попівських злиднів? — понуро бубонів Довбня.
Проценко ще більше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скільки він знає — в попів завжди так бідно... “Злидні, справді злидні!” — подумав він, Потім зійшла йому на думку сама попадя — така жвава, така вродлива...
— Невже ви людей міряєте по їх достатку? — спитав він, підвівши голову.
— А то ж по чому? — одказав спокійно Довбня. — Прийдеш до чоловіка в хату, просидиш до півночі та не дадуть ні чарки горілки, ні шматка хліба?
“Облопа! п'янюга!” — трохи не скрикнув Проценко, та тільки засовався на стільці.
— Одначе, про мене, хоч і ходімо, — згодився Довбня. — Потрусимо трохи попівську калитку... Він мені ще по семінарії знайомий, а вона... вона, кажуть, у нього теє... веселенька попадька.
“Теє!.. весела!” — мов кременем черкнуло Проценка; щось непривітне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, і кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзі, облопі!..
Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним — рівний та спокійний, і тільки непримітна ухмилка грала на його устах та понурі очі жевріли стиха. Проценкові чогось стало страшно... Страшно, що такий талановитий чоловік, як Довбня, та отак себе занехаяв.
— Так коли підемо? — допитувався Довбня. — Завтра, чи що? Іде — завтра?
— Як хочете, — понуро одказав Проценко.
Довбня, ще раз покуривши, пішов додому: а Проценко сумний снував по хаті, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не піти завтра з Довбнею до попів. Він каявся, що підмовляв Довбню... Нап'ється та ще ляпне таке, що ні в тин ні в ворота! Від нього всього можна сподіватись... “Сказано: бурсак!” — промовив він уголос

читати