Завантажити

пальчики злиплись докупи.
— А отець Миколай дома? — спитав Проценко, шукаючи очима місця, де б сісти.
Бігучі попадині очі зразу помітили те.
— Отця Миколая запрошено на хрестини, — одказала вона і мерщій кинулася в другу хату за стульцем.
Довбня почав оглядати хату. У кутку біля невеличкого столика стояло всього тільки два стільці, на столі вигравав самовар журливу пісню. Давно вже він не бачив ні віхтя, ні цегли, ні попелу: зелені патьоки застилали його замурзані боки, кран схилився набік, з нього капотіла вода прямо на стіл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила біля того. Та й хата видавала невеликі про те клопоти: стіни голі, полупані; долівка, неметена, хрущала під ногами; тут валялися всякі об'їдки, кісточки, крихти хліба і лушпайки з насіння... У другому кутку стояв обірваний диван, мов горбатий старець примостився біля стіни спочивати... Всюди били в вічі злидні та недостачі.
Поки Довбня оглядав те убожество, з другої хати виткнулася Наталія Миколаївна з стульцем.
— Це ви мені несете? — зупинив її Довбня, перехоплюючи стулець у свої руки. — Марно працювалися: я такий, що і долі посидів би!
Наталія Миколаївна не знала, як їй прийняти ті Довбнині речі: чи за посміх над їх злиднями, чи над її непорядком. Від сорому у неї й уха почервоніли — не тільки щоки. А тут ще піддала жару й Педоря: з грюком розчинивши двері, вона увалилась у хату і, наступивши Довбні на ногу, кинулася до самовару.
— Дивися —ноги одтопчеш! — скрикнув Довбня.
— Хіба в мене є там очі? — одказала непривітно, беручи самовар.
— Педоре! — гукнула попадя. — Куди ти самовар береш?
— Хіба не треба підігрівати? А яким чортом гостей напувати? Там води вже немає, — суворо одказала попаді.
— Педоре! — стукнувши ногою, скрикнула попадя. — Скільки разів я тебе прохала: не провадь ти мені хоч при людях своїх чортів!
— А чим же справді будете напувати? Помиями? Дивіться — я ще й винна! — правувалась Педоря.
— Педоре! Бери самовар! бери все!.. тільки йди собі, не обзивайся до мене!.. Господи! — пожалілася попадя перед гостями, коли Педоря вийшла у кухню з самоваром. — Нема, мабуть, нігде такої прислуги, як у нас... Отже держить!
— Держить? — одгукнулась Педоря. — Добре держати, грошей не плативши! Ззплатіть мені — я й сьогодні піду від вас і десятою вулицею обминатиму... Держить!
— Та замовч, Христа ради! — попрохала попадя, зачиняючи двері від кухні.
— Та чому ви її справді не розщитаете? — увернув Проценко.
— Ну, скажіть же йому! — одказала попадя, гнівно насуплюючи брови.
— їй, видно, ніхто ще ніколи рота не загороджував! — додав Довбня.
— От ще! — промовив Проценко.
— Атож! — свіркнувши очима, скрикнув Довбня. — Ось наступила на ногу, та ще й на мозоль... Хоч би добре що! а то... Гидко на скіпки взяти!.. Тьфу! Попадя і Проценко разом зареготалися, так смішно виплювався Довбня.
— Оце який ви страшний та сердитий! — скрикнула вона, сподіваючись повернути розмову на інші речі.
— Та пальця в рот не кладіть: ще зуби цілі, — жартував Довбня начебто й гнівно.
— Невже? — тихо спитала вона, лукаво стрільнувши на його очима. В її голосі почувалися жартівливі іграшки, в її очах світилася тиха усмішка, на її обличчі грала краска. Наче та кішечка прикрадається здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привітним поглядом до насупленого Довбні, що сидів на стулі похмурий і крутив довгого рудого вуса... Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче — і німе заговоре!
Довбня справді заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою він так і сипав жарти, наче дровами вергав на всі боки; Проценко піддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя піддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. У хаті зразу стало так утішно та весело! Недавнього гіркого неспокою наче й не було; не примітне навіть ні злиднів, ні непорядку: і долівка мов сама собою промилася, й стіни побіліли — вирівнялися, і лойова свічка так ясно горіла!.. Гучна розмова укривала хату. Вона ущухла тільки тоді, як Педоря одчинила двері, щоб внести самовар. Крекчучи, вона підняла його, постановила на столі і, окинувши всіх непривітним поглядом, мерщій повернула назад.
— А я сидів та ждав... Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а тепер уже й самовар виллє на мене, — промовив Довбня їй услід.
Нестямний регіт обняв хату... За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собі під ніс “заціпило?!”, грюкнула дверима.
За чаєм ще веселіше пішла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартівливий. Хоч без крутих слів не обходилося, отже він так непримітне уплітав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував персні дорогими камінцями. Регіт не стихав, коли він говорив, а він мовчав мало.

читати