Завантажити

поти й вірна, поки хто не кивнув на неї пальцем.
— Ні, не всі такі, — поперечив Проценко.
— Усі! — гукнув Довбня. — Усі одним миром мазані! Така вже клята порода... А все, кажу, шкода дівки. Пропаде ні за цапову душу! Почне тинятися попід тинами, на ногах зогниє!
— Ну це вже твоє діло, як хоч, так і роби, — одказав Проценко, зостановлюючись.
Вони якраз дійшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценкові треба було брати на праву руч, улицею, а Довбні — прямо, майданом.
— А ти б що зробив на моєму місці? — попитав Довбня.
— Не знаю, не був у таких бувальцях.
— Не був? І не будь же ніколи. Нема гірше, як тебе розшматують надвоє... Оцей, — і Довбня ткнув себе пальцем у лоб, — каже: наплюй на все! Так воно вже на світі заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! — перевівшії руку на груди і вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, — рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!
Проценко позіхнув.
— Позіхаєш? Спати хочеш?
— Пора вже.
— То й ходімо.
— Тут нам розходитися, — натякнув Проценко
— Ага, розходитись? Ну, прощай!.. — І Довбня перший порвався від нього.
— Або постій! — гукнув, зостановлюючись.
— Чого?
— Хороші, брат, люди попи. Вона хороша... Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тільки сплюнув і, не одказуючи нічого, почимчикував далі.
— Мовчиш?.. Зиа кішка, чиє сало з'їла, та й мовчить! — базікав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Він часто оступався, поточувався, приймав блискучі калюжі за сухий шлях і, шубовснувши туди, лаявся; вилазив і знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.
А Проценко, зоставшись самотою, зітхнув вільніше. Він боявся, щоб, бува, Довбня не намігся до нього спати... П'яний буде варнякати цілу ніч!.. Добро б — про що путнє, а то — про ту циндрю... От же мучиться і побивається чоловік. Чого?
Проценко почав розбирати, що йому наплів п'яний Довбня... “Нема й гірше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої співає... Дивно!” — думав Проценко і дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму житті він не пригадає нічого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачі. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безодній кручі, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихі хвилі і помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душі одні гіркі споминки про дурний розум молодого віку. “Удруге сього не буде! Ні, не буде, — одгонив він непривітну думку, що не знать чого знялася у нього в голові. — Життя — вдача, — думав він далі. — Бери від нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нічого на світі вічного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зівка, коли воно само тобі дається до рук!”
Темна темнота ночі, глухі та безлюдні вулиці — ніщо Проценкові не забороняло розпускати свої думки, а ще більше допомагало їм ширитись-розходитись. І вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашній вечір і сьогоднішній. Учорашній куди веселіший і кращий! і рівняти до сьогоднішнього не годиться. Учора Довбнина музика серце гріла, а сьогодні попова горілка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогодні попадине приставання з душі верне. Довбня хоч і п'яний був, а й йому те кинулось у вічі. Он яку він ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п'яній мові... а через віщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита... Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вічі! Він аж здригнув. А там зовсім інше. І несміливість, і сором'язливість, тільки погляд трохи злукава видає, чим б'ється серце, чого воно хоче... А чим воно справді б'ється?..
Він і незчувся, як дійшов до дворища... Темно усюди, ані світнеться нігде... “Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вікно, щоб одсунули”, — подумав він, уступаючи в двір, і пішов поза хатою.
— Зараз, зараз! — донісся до нього чийсь голос із кухні, як він постукав у вікно.
— Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не Мар'я. Поки він обійшов кругом кухні, двері в сіни були вже відчинені, і в темній темноті їх сіріла чиясь постать. Він почав прикро додивлятись.
— Чого ви стали? Ідіть уже! — роздався голос Христі. Його наче що шпигонуло.
— Се ти, Христино? Моя голубонько! не полінувалась і встати? — промовив він тихо і, обнявши, намалював на її щоці гарячий поцілунок.
— Що се ви! Господь з вами! — ледве чутно промовила вона. Йому здалося, що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Він чує її зітхання гаряче, її дух теплий.
— Серце моє! Христиночко!.. — І уста їх злилися. Солодко вони защеміли у нього, якась огненна печія дійшла до серця... Він, як божевільний, здавив її, пригорнув до себе, і обличчя її, і уста, і очі покрив своїми поцілунками.
— Годі, годі вам... Ще Мар'я почує, — шепче вона.
— Ягідко моя! наливаная!.. —

читати