Завантажити

і невеселий знову заснував по хаті.
— Паничу! вечеряти! — ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.
Він зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглі, мов виточені, плечі — все зразу кинулося йому в вічі.
— Вечеряти? — перепитав він, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого підборіддя, заглянув у вічі.
— Еге, кличуть, — весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сіпнуло, потягло до неї.
— Куріпко ти польовая, — промовив він любо та тихо і заніс руку, щоб обняти.
Мухою крутнулася вона і зразу опинилася в кухні... тільки половинка дверей гучно бренькнула за нею.
— Чого ти наче ошпарена вискочила? — спитала Мар'я. Христя тільки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горниці, вона поза спиною його посварилася кулаком і тихо промовила: “Бач який!”
— Зачіпав? — спитала Мар'я і зареготалася. — Ох ти, простота селянська! — промовила далі і чогось глибоко зітхнула; а Христя, червоніючи, як маківка, похнюпилася... Серце у неї так билося!
У горницях за вечерею Пистина Іванівна сміялася з його вигадки — кликнути прислугу цінувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки — жартівливо показував, як Мар'я підпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зітхала. Від його кумедних приповісток реготалася Пистина Іванівна. Як він вертався з вечері у свою хату, Мар'я його зупинила.
— Так ви такий? — спитала його, усміхаючись. — Святий та божий: свічки поїли та поночі й сидите?
Він жартівливо глянув на Мар'ю і, скрутнувши дулю, підніс її під самий ніс.
— Бачила? — спитав.
Хрнстя так і приснула, так і залилася реготом. Він посварився на неї пальцем і мерщій скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробігла блискавиця, свіркнула і — зникла.
— Умора — не панич! — зареготала Мар'я. А з горниць доносився регіт Пистини Іванівни.
— О, бодай його! Який кумедний він! І вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цінувати гру.
— Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедія до сліз не довела... — понуро промовив Антон Петрович.
— Кого? — спитала Пистина Іванівна.
— Тобі краще знати, кого! —одказав Антон Петрович. Пистина Іванівна тільки закопилила губу.
— Вигадай ще що!.. — позіхнувши, промовила вона.
Швидко усі полягали спати; ліг і Григорій Петрович, хоч йому ще й не хотілося. Та що він буде робити? Він так багато звідав усякої всячини сьогодні; ще ні один вечір не минався йому так, як сьогоднішній. І Довбнина така порушлива гра, і його круті та дебелі речі, нічим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досі не примічена ним, врода — все те, мов живе, ставало перед ним, вертілося перед очима у темній темноті... І сам він не знає чого — рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендітна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти... Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здіймала хмарами думки, закльовувала у серці тихі та втішні почування, якісь невиразно любі надії... “Та — уже розквітла квітка, пишна, та не запашна; а ся — непочата криниця...” — думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зітхання палке-гаряче, у роті сохло... І він несамовито ворочався з боку на бік.
А тим часом на печі в кухні чулося шушукання.
— Який він гарний та ввічливий! Уже не той, що на скрипці грав, — наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.
— І ти б такого покохала? — допитується молодого — охриплий...
— От, уже б і покохала! — з докором дзвоне молодий.
— Та не крийся: хіба не примітне, що і в тебе обізвалося? — гуде охриплий...
— Ще й як закльовує!.. — і дзвінкий регіт розкотився серед темноти.
VII
— Дома? — спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорі, увіходячи разом з Довбнею в кухню.
— А де ж, як не дома? — непривітно одказала та товстим, гугнявим голосом. — До вас мала посилати! — додала ще товще.
Довбня витріщився на Педорю: звідки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело відгукнулась з другої хати:
— Нема дома! Нема дома!
— А де ж бариня? — жартував, уступаючи в горницю, Проценко.
— Господи! І не гріх вам?.. — почала було попадя, та, забачивши Довбпю, зразу умовкла.
— Не лайте мене, Наталія Миколаївна, — почав Проценко. — Я до вас привів мого доброго знакомого — Луку Федоровича Довбню. Пам'ятаєте: давно якось хвалився вам про нього.
— Я рада... — займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбні руку.
— Той чорт, що в буряки кришать, — жартував Довбня, здавлюючи її невеличку руку так, що аж тендітні

читати