Завантажити

Попадя мала щось сказати, та тільки очима заграла.
— Ваше ймення? — червоніючи, спитала Пистина Іванівна.
— Наталя Миколаївна, — одмовила попадя. — Тільки ви мене так не зовіть, зовіть прямо Наташа. — І вона кинулась обнімати та цілувати Пистину Іванівну.
“Дівчинка!.. їй би ще тільки гуляти та в кукли грати, а не попадювати”, — подумала Пистина Іванівна.
Після хрестин чоловіки одрізнилися у другу хату, засіли за карти. Жінки зосталися з одним кумом у гостинній. Пистина Іванівна часто вибігала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою більше мовчали, слухали, як торохтіла попадя з Григорієм Петровичем; а вона ні на хвилину не вгавала: то гудила порядки тутешні, то згадувала губернію і зітхала. Григорій Петрович ішов їй навпаки — дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гніву! Припухлі устоньки, мов рожева квітонька, розкриваються, блищать білі та рівні зубенята, щоки криються краскою, а очі горять-палають.
— Циндря то вона циндря, а дивіться, яка вродлива дуже, — промовила головиха на ухо секретарш! з суду.
— Що та врода? — одкопиливши губу, одказала та. — Хіба на те, щоб другим на шию вішатися? Чи бачите, як заграє!
— І сраму їй немає, — увернула Книшева жінка. — Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небійсь, то й заціпило їй.
Тут саме Пистина Іванівна кликнула нащось Григорія Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жінок.
— Ви не скучаєте? Ми тільки з Григорієм Петровичем і говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.
— Та тільки ж вас і чутно, — прошептала Книшева жінка.
— Ми на вас, серденько, дивлячися, радіємо, — уїдливо промовила секретариха з суду.
— Давайте у хванта грати, — крутнулася попадя.
— Ні за що нам хвататися, — з усмішкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.
— Не хочете? — спитала попадя.
— Не хванталися ми змалку, а на старість пізно учитися, — знову промовила головиха.
Попадя закопилила губу і, пройшовшися по гостинній, повернула в хату, де чоловіки у карти грали.
— Бачили, як носом закрутила, — штовхнула секретариха головиху.
— З'їла облизня! — промовила Книшева жінка.
— Мені у хванта грати... — обізвалася головиха і, схилившись набік до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собі зареготалася. Товсті та круглі, вони, наче кавуни ті, хиталися то на той, то на другий бік, одна одну штовхаючи: широкі їх обличчя від реготу ще більше ширшали, займалися краскою, поливалися слізьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них і собі якось кисло усміхалася.
Тим часом попадя підійшла до чоловіка.
— Що, везе тобі? — спитала вона, припавши на його плече.
— Ве-е-зе-е! — розтяг той. — Он шлема з'їв. — І зареготався.
— Біда з батюшкою, — обізвався секретар суду, — усіх обіграє.
— Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, — защебетав Книш, пориваючись подати їй стула. Попадя, подякувавши, сіла.
— Свате, свате, — посварився на Книша секретар з суду, — он сваха дивиться.
— Завидно стало? — одказав Книш, здаючи карти і схиляючись до попаді.
— Жінко! Се ти проти мене? — увернув і піп.
— Я всім щастя принесу, усім, — усміхаючись, торохтіла попадя. Поки карти здавали, пройшло кілька хвилин мовчання. З гостинної тільки доносилося глухе кахикання.
— Бач, наші собі там не дрімають, — обізвався секретар з суду. Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостинній хихикання стихло. а на порозі вона вздріла Григорія Петровича.
— Будемо й ми в карти грати, — защебетала до нього.
— Хто ж буде?
— Ви, я.
— У віщо?
— У носа.
— Як то — у носа?
— Карти, карти! Давайте карти! — закричала попадя, ускакуючи в гостинну, і усілася біля невеличкого круглого столика.
Григорій Петрович розшукав карти. Швидко мішаючи їх, вона щебетала: “У кого зостануться карти, тому носа бити”.
І почала здавати.
Поки здавали, у карти грали, в гостинній було тихо; головиха з секретарихою тільки ззиралися, та Книшева жінка скоса поглядала на них.
— Вийшла, вийшла! — зразу закричала попадя і заплескала в долоні.
— А тепер що? — спитався Григорій Петрович.
— Виставляйте носа! На скількох ви зосталися? Аж на п'ятьох! Носа, носа! — гукала вона.
Він виставив. Вона ухопила п'ять карт і націлилася вдарити. Григорій Петрович увернувся.
— Цур! не увертатися!
— Боляче ж! — замолився він.
— А як я зостануся? Держіть, держіть. Дозволяється тільки картами сторони закрити, а кінчик виставити.
Григорій Петрович, на великий сміх головихи й секретарихи, закрився картами.
— Раз! — скрикнула попадя і вдарила картами по носу. Цілко улучила вона по самому кінчику, аж

читати