Завантажити

й кажу їй: “Пожалуй, я тебе найму, тільки попереду справлюся де слід”. — “То найміть, зробіть милость”, — просить сама. Привів я її додому, а сам — до слідователя. І от, як ви кажете, що то її Загнибіда вплутав, так і слідователь каже... Так я її учора й договорив.
— А дорого? — спитався Книш.
— Десять рублів, на моїй одежі.
— Талан! — скрикнув Колісник.
— Питаю її: що за рік? А вона: “Що хочете, тільки на вашій одежі”. Кажу — десять буде? “Буде”, — одказує. На тому і порішили.
— Дурна селянка! — сміється Колісник.
— Та якщо така вона й далі буде, — повідав Рубець, — то я їй і двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарці плачу три карбованці на місяць, а що З неї? Тільки й того, що обід зваре; а як оддала обід, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.
— То ще — поки не роззнакомилась. А от, підождіть, москаля наживе — почне, як і всі, бігати, — увернув Книш.
— Правда ваша, правда, — каже Колісник. — У мене з села була. З півроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями — зараз і пішла у хльондри. Що ті москалі лиха з слугою роблять!
— Що москалі — то москалі, — умішався Рубець, — а то ще и такі, як у мене куховарка. Зараз і почне нашіптувати та наставляти: і того не роби, і то не твоє діло; і води не носи, і грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: ніхто кращого борщу не зварить, як вона: їм — не об'їмся! Зате ж і зло неабияке: коло печі не стій, нічого не кажи, ні в віщо не мішайся, — так зразу і присне, так і палахне вгору!
— Городська, городська, — мовив Колісник. — Се вже коли городським миром помажеться — пиши пропало!
Тут саме увійшла Христя за порожніми стаканами — і розмова стихла.
— Ну, а за що ж то Загнибіда загубив свою жінку? — спитався Колісник, коли Христя вийшла.
— За що? Хто ж його знає, за що, — повідав Книш. — Усяко кажуть: одні його винуватять, другі їі. Вона, кажуть, ревнива дуже була... Він їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася... Ну, він і пом'яв...
— Добре попом'яв, що й на той світ одправив. Ні, він таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; і його знаю — завзятий! — толкувався Колісник.
— Да о чем мы толкуем? — гукнув Селезньов. — Играть-то будем или нет? — випалив він, визвірившись на хазяїна.
— Зараз! зараз! — замовив той. — Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесідку підемо? Тихо тепер, засвітимо свічку і — катай-валяй!
— Да мне все равно. Кого ж четвертым?
— Хто четвертим? — пита хазяїн. — Нема четвертого.
— А ваш квартирант? — спитав Книш. Рубець тільки махнув рукою.
— Не гра?
— Другим бог і квартиранта пошле такого як слід, — одказав Рубець. — А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хаті.
— Що ж він робе? — спитав Книш.
— Пише щось, читає...
— Дурак, видно! — рішив Селезньов. Колісник зареготався, а за ним і Книш.
— Само собою — дурак! — доводе Селезньов. — Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть — да!.. За барышнями ухаживает?
— I не дума, — одказав Рубець. — Кажу ж: сидить собі в хаті. Ото тільки й виходу у його, що служба.
— Ну, дурак и есть!
— А наші людці хвалять: немає, кажуть, там чоловіка за його вдатнішого, — каже Колісник.
— Та він-то не дурний. Начитаний — по-книжному так і гвоздить! — правує Рубець.
— Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать — давай! Слышали: корреспондент проявился... Описал всю нашу управу.
— Ну? — гукнули разом Рубець і Книш.
— Да-а. Там такого наплел — страсть! За всех, за всех накатал... Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот
другие — возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать — кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!
— Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, — одгадував Антон Петрович.
— Нет, — заспокоїв Селезньов. — Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? — гукнув Селезньов.
— Зараз, зараз! Пистина Іванівна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла і Пистина Іванівна.
— Столик у садок, у бесідку, — порядкував Антон Петрович. — Та розпорядись, Писточко, свічок туди; воно 6 годилося на другий столик — водочку, закусочку.
— Прощавайте ж, Антон Петрович, — уставши, прощався Колісник.
— Прощайте.
— То як ви скажете: надіятись нам? Антон Петрович скривився.
— Не знаю. Кажу ж — як голова, — одказав, угинаючись.
— Ні, вже згляньтесь! — прохав Колісник і нагнувсь

читати