Завантажити

до пам'яті, бездиханна Пріська лежала перед нею, витріщивши свої мутні холодні очі.
Одарка мерщій скинула платок з плечей і закрила ним лице старої.
— А що? — знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.
— Умерла... — понуро одказала Одарка. Карпо витріщився.
— Що ти кажеш? — гукнув він, думаючи — чи то вчулось так йому, чи справді Одарка те сказала.
— Умерла, кажу.
Карпо похнюпився, розвів руки.
— Умерла... — шептав він. — От тобі й знай! Умерла... Таки діждалась свого... Так ти кажеш — умерла?.. Хм... Що ж тепер робити?
— Що робити? За людьми іти та ховать... Оте и робити!
— За людьми? Хм... Хто ж піде?
— Та вже ж хто послуха, той і піде, а не піде... — почала Одарка та й не скінчила.
— Ну, а як не піде, то що тоді? — спитався Карпо.
— Як що? Не лежати ж їй, поки й зотліє!
— Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на які достатки? Одарка мовчала, мовчав і Карпо.
— Треба б спершу у волость заявити, — нешвидко почав він знову. — Хан там, як знають... Так... Піти до волості, піти... Треба піти, — розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хаті.
— То йди скоріше, бо смеркає, — журливо одказала Одарка, сідаючи на полу й підпираючи рукою щоку.
Карпо пішов. Одарка сиділа смутна-невесела, дивилася буцім собі під ноги, а справді — нікуди не дивилася: уп'яла очі в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменіла... Дітвора, зачувши розмову матері з баті ком, затихла, боязко поглядаючи на матір.
— Умерля, — тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. — Хто умсрля?
— Цить... Бач, матуся журяться, — сдказав той сестрі, і знову обоє помовкли.
Дедалі все більше смеркалося. Тиха тінь темної ночі піднімала своє чорне крило і розпросторювала усюди темноту. Надворі ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хаті було зовсім темно. Одарка сиділа в тііі темноті; важкі думки морочили їй голову... “Отаке скойся! І поховати нікому, і поховати ні на що... Хоч би переказати Христі... Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що і чут-ка не дійде до неї. Господи! От смерть, — не дай її нікому такої! Краще під ножем розбишаки спустити душу... Найдуть люди, найдуться жалісливці — і поховають як слід... А тут? Усі, наче від напасті, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати — карайся... Ще хоч би достатки які-небудь, а то ж — злидні злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, піп не схоче даром ховати... хоч не похована тлій!..” І Одарка здригнула.
— Отак же! — увіходячи в хату, сказав Карпо. — 3 волості зараз наряд буде. Не можна й ховати...
— Чому? — дивуючись, спитала Одарка.
— Та бач же — все те гаспидське діло... Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, ніякого ладу не буде.
— Близький світ — до станового! Тридцять верстов — немала путь! Днів три пройде, поти до його та від його.
— Хоч би й тиждень — все їдно!
Одарка тільки здвигнула плечима, устала і почала світити світло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душі, та свої клопоти ближче. З^-іопоталася й Одарка, засвітивши світло... Ніч надворі: діти куняють, а вона ще й вечері не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди і за топливом, і за борошном.
— Пождіть трохи, діточки, я зараз галушечок зварю, — кидається до сонних дітей.
— Мамо! — обізвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матірне лице трохи прояснилося.
— А що, дочко?
— Ти казала: умерла... Хто умерла?
— А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.
— Ба-бу-у-у-ся, — здивувався Миколка.
— То оце й не буде бабусі... Бабусю в яму — бах! — каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.
— Бух! — одказала, гірко усміхнувшись, Одарка. — Довго ще, поки буде “бух”, — додала, замішуючи галушки в макітрі.
— Бухкай же скоріше вечерю, — сказав Карпо, — а я піду довідаюсь, що там робиться, — і напрямився з хати.
Одарка тільки тоді згадала, що вона без платка.
— Карпе! чув? — гукнула вона з сіней надвір.
— Агов? — обізвався той.
— Не забудь узяти там платка.
— Якого?
— Мого. Треба ж було чимсь закрити очі.
— Добре, — сказав Карпо.
Одарка вернулася до роботи. Дітвора сиділа в кутку на полу і дивилася, як мати крутилася, їй справді було скрутно. Вогка кістриця більше лущала, ніж горіла, і, щоб піддержувати вогонь, Одарка раз по раз бігала до печі підкидати сухої соломи. Оце спалахне віхоть — ясний світ пробіжить по хаті, заграє на чорних шибках вікон, освіте затурбовану голову Одарки, одкине від неї довгу-предовгу тінь на стіну, ходе-бігає та тінь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне світло — і тінь Одарчина кудись зникне, і сама вона покриється темнотою... Одарка знову біжить до печі, підкидає новий верчик... Знову світ осіяє, знову Одарка поспіша до

читати