Завантажити

нешвидко спиталася Пріська.
— Як чого? Одвідати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?
— їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, — сказала, і лице її скривилося-затремтіло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип — і сльози залили очі.
Одарці наче хто у жмені здавив серце, так воно заболіло-занило, побачивши Прісьчину муку.
— Тіточко! Я ж сусіда ваша... Одарка, — не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла і знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налиті, а на зрачки полуда насунула і закрила їх страшний палючий огонь.
— Я знаю, що ти Одарка, — заспокоївшись, почала стара. — Пізнаю тебе по голосу... Спасибі, що не забула.
— Може, вам чого треба, тіточко? — спитала рада Одарка.
— Що ж мені тепер треба? Смерті треба, так ти ж її не принесла і не принесеш.
— Бог з вами, тіточко! Що це ви одно зарядили: смерті та смерті... — Ну, а чого ж мені треба? Скажи — чого?
— Чого? Ви їли що-небудь?
— Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу... От тільки у мене щось у горлі пересохло, смага губи попалила...
— Що ж вам — води подати?
— Подай, коли твоя ласка.
Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля і ще хутче кинулась до себе у двір. Не забарилася швидка Одарка принести ціле відро холодної води, тільки що з колодязя, і піднесла повен кухоль старій. Пріська, хитаючись, підвелася, та як припала до кухля — неначе її уста до його прикипіли, та поти всього не випила — не пустилася.
— Ох! оце ти мене неначе на світ народила! — простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.
— Підождіть, я вам постелю, — похопилася Одарка і хутко помостила подушку до стіни, а піл заслала рядниною. Стара не перелізла — перекотилася на те лігво.
— Спасибі тобі, Одарко, — подякувала, умощуючись, Пріська. — Ти мене тією водою так і оживила... То в мене усе боліло, а то зразу захололо-заніміло... Отут тільки, — і вона вказала на серце, — не перестає.
— Може б, ви справді чого поїли? Скажіть, — я зварю або від себе принесу. Може б, борщу і каші?..
— Ні, не хочу... — і стара задумалася, заплющила очі.
Сон її розбирав чи неміч очі закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалі почала забуватися, попрощалася й пішла.
“Хай засне трохи, спочине; може, і подужчає... Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись”, — думала вона, вертаючись додому.
— А що? Що застала? — спитав її Карпо.
— Що?.. Багато, як ще хоч три дні протягне.
— Отаке! та нікому й попа покликати... І обоє замовкли.
— Напилася води, — нешвидко повідала знову Одарка, — перекинулась на другий бік... Я їй послала... та й почала забуватись... Хай трохи спочине, а надвечір піду довідаюсь.
Сонце заходило; в повітрі стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прісьчину хату, бо хата стояла вікнами на схід сонця. Одарка застала там якусь темну тінь, непривітні померки; у вікна тільки жовтим кольором од бивало, неначе підсліплий чоловік блимав своїми мутними очима. Пріська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, і тиха-тиха, здається, і не дихала. Одарка боязко підійшла до неї і нагнулася послухати — чи жива ще вона. Чи то такі очі у Одарки, чи чорна тінь, що упала від неї на Пріську, розбудила її?.. Пріська ворухнулася, розкрила очі.
— Спали?.. — спитала Одарка. — А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Пріська глянула на неї.
— Ти, Одарко?.. Сядь... — стиха проказала, ткнувши пальцем біля себе. Одарка сіла.
— О-ох! — простогнавши, ще тихше почала Пріська. — Оце я лежала, закривши очі... І так мені любо, так тихо... супокійно... Усередині, чую, неначе їло холоне — мерзне... а любо... Не повіриш, Одарко, як мені обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досі і вмерла, та тебе дожидала... Ти ще одна до мене прихильна зосталася... Ти такої мені цілющої води сьогодні дала, що в мене від неї усе зразу затихло... Спасибі тобі... О-ох! Всі проти мене, всі... тільки ти одна... Господь віддячить тобі.
Одарка похопилася щось казати.
— Постій... — перебила її Пріська. — Я хочу тобі усе сказати... усе... Бо вдруге, може, й не доведеться... Слухай... Я швидко умру... Коли... коли побачиш дочку... Христю... скажи їй... Скажи: я прощаю їй... Я не вірю... щоб вона таке зробила... Благо... А то що виглядає з-за тебе? — наче злякана, аж скрикнула Пріська і вся струснулася... По виду пробігли уразливі смуги, рот скривився, очі розкрилися...
Одарка бачила, як у їх послідня іскорка життя згасала... Вона кинулась була до старої, та так на одному місці й закам'яніла!.. Жовтий світ урвався в хату, освітив на хвилину почорніле лице старої з холодними померклими очима і згас... Темна невидюча тінь усе зразу покрила... Чи то, може, потемніло в очах у Одарки?..
Коли вона прийшла

читати