Завантажити

гурту вперед ґаздині, що роздаровувала речі, та дбаючи, щоб уже комусь “порядному” дісталися в руки дарунки.
— Ми там усе з Ілією прилагодили: закололи безрогу, нарізали качок, я привезла з міста п'ятдесят буханців хліба і сто булок, а в печі у мене допікаються ще колачі з муки таки господарів. Всього буде доволі, а трунків теж не забракне. Івоніка хоче, аби всього стільки було, щоб люди наїлися на цілий тиждень. Ми в лісі поскладали на ковбах дошки, поприкривали полотном та скатертями. Прошу всіх по похороні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх туди на хліб за померлого просять. Та й ти, Анно, приходи,— звернулася ласкаво до дівчини, що, мов справдішня тінь, снувала безшелесне між людьми.— Не плач, небого! Се вже тобі нічого не поможе! Тепер уже все минуло!
— Минуло... Минуло...— повторило кілька голосів гуртом, що, не спускаючи дівчини з ока, слідили неустанно за нею.
Дівчина не підвела очей. Вона не плакала, але в хвилі як Домніка промовила ласкаве слово “не плач!”, викотилися по її вихуділих щоках грубі сльози з очей...
Та вона не обзивалася.
Мов справді завмерла за одну ніч...
— Умер, та й з тим і покинув її,— докінчила Домніка урочисто й попливла далі між люди.
— Стоїть, як би смерть вступила в неї! — прошептала турботно Докія до сусідки.— Не шкода дівчини? Зроду бідне, та й ще й долі нічого не має!.. Господи милосердний!
І справді, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в її грудях... Ще перед дниною звернена всею душею на нинішній день, день святого Михайла, ожидаючи не то всіми нервами, а з цілою поважністю її глибокого єства рішення своєї долі, та замість неї сей удар!
Була цілком знівечена, і проти свого горя, упокорення і страшного жалю цілковито безрадна.
Ніхто, крім Докії, не потішив її, і від нікого не ожидала вона помочі. Як не одні злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нікому настільки важка, аби хто зайнявся поважно її дальшою судьбою. Ніхто й не почувався до того обов'язку. У неї ж були мати і брат, і їм ялося клопотатися її будучністю. Блукала тепер між людьми, опущена, обзирана та обшіптувана... Із розплетеним волоссям, із горючою свічкою в руці виглядала, мов постать, що виринула з гробу.
— Стань коло мене, доньцю! — прикликала її Докія до себе.— Зараз виноситимуть домовину!
Вона прихилилася слухняно, і її уста стягнулися до якоїсь усмішки та заворушилися. Чи хотіла щось сказати? Не можна було знати. Жаль відібрав у неї голос.
— Та й ти тут, та й ти тут, суко? — роздався пискливий, неприязний голос за нею.— Марш звідси!
В тій же хвилі дівчина похитнулася і була би упала, коли б Докіїне залізне рам'я не обхопило її завчасу. Се була Марія, що, угледівши нещасну дівчину, вдарила її в плечі й накинулася обидним словом на неї.
— Лишіть її, Марійко, лишіть її; вона нічого не робить! — успокоювали, благаючи й остерігаючи, кілька голосів.
Воно й не було потрібне повторювати просьби. Марія не журилася вже ні хвилини довше дівчиною і вернула поквапне назад до хати. Мали справді зараз виносити домовину.
Анна сперлася мовчки о Докію і почала тихо плакати. Вона плакала нечутно. Хлипання видиралося лише здавлюване і короткими вибухами з груді, однак чутно. Сильна, енергійна жінка коло неї розхлипалася нараз уголос, а всі жінки довкола собі враз із нею.
— Його виносять! — скричала нараз Анна не своїм голосом і, продершися крізь товпу жінок, кинулася без пам'яті проти домовини. Жінки здержали її за одіж.
Четверо людей винесло уважно із вузьких хором домовину й уклало її на віз.
— Мене ще забув ти, мене! — кричала далі страшними звуками і, простягаючи руки за домовиною, повалилася на місце. Слівце “мене” коштувало їй останніх сил. Так передавши його вмерлому, передала й усі сили з ним...
Її мати метнулася до неї.
— Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? — гукнула, підносячи безсоромно руку до удару.— Чекай, прийдеш ти мені додому,— та тут і опинився вже коло неї старий Петро.
— Підеш ти звідси, відьмо?! — гукнув дико на неї громом.— А ні, то уб'ю зараз на місці! — І, підвівши свій тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови старої.
— Засватай її, як ти такий добрий! — просичала вона з неописаною злобою до нього, а відтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з заліза, кулак уже вихром летів на неї... Докія й Петро підняли дівчину і відвели її додому.
Поглянувши на неї востаннє, Докія знала, що вона вже тепер не зірветься вдруге із постелі...
Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрібної хатини, крізь самітні поля. Чоловіки й жінкі із горючими свічками в руках.
Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяєві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, пригадували сотки лелій, що струнко стріляли вгору…
Світло свічок освічувало іздолини кожне обличчя. На них було видно

читати