Завантажити

витріщилася на неї.
— Я мав станути перед комісією та й сказати? Я, одніський свідок, і можу на те присягнути, що один брат убив другого, бо я їх здибав? Мав би я оце татові зробити? Чи у мене нема душі? Хто б се татові зробив, хто б зрабував114 йому одніську дитину! Я не знаю! Ніхто не хоче на свою душу брати каменя! Се ж прецінь, адіть, таке: брат забив брата, а тато — обом тато.
— Борони, господи, від такого! — зойкнула стара.
— Але його кара не мине! Бог його сам виказав! Господь сам найліпший свідок! Недурно ж дав тоді таку ясну нічечку!
В тій хвилі вийшла з хати Докія.
— Труна вже замкнена! — сповістила беззвучним голосом.— Івоніка сам закрив її! Ніхто не смів її доторкнутися! Той чоловік з заліза!
— Але він з розуму зійшов! — обізвався старий Петро.— Не говорить до нікого словечка, а подивіться лише на його очі! Нікого перед собою не видить!
— У нього Христос вступив! — пробуркотала старуха.— Як хто мовчить з таким жалем на душі, то, кажуть, Христос у нього вступив!
Хто зачув слово “Христос”, той перехрестився.
— Панотець співають, благословлять. Чи се ти, Анно? — спитала Докія, звертаючись до дівочої постаті, що ледве чутно воліклася ід гуртові.
— Я! — відповіла протягло, зовсім беззвучно і з великим напруженням.
Всі з поблизької групи озирнулися. Тут стояла Анна. Зовсім не та сама.
Глибоке мовчання наступило, і чутно було лише старечий притишений голос панотця в хаті.
Сто очей звернулося на дівчину. Але вона нікого не бачила. У неї очі потупилися в землю, а голова похилилася безвладно на один бік. Чорне волосся, розплетене на знак жалоби, спливало довгою струєю по її плечах... Ледве держалася на ногах, і нікого не було коло неї, о кого могла була обпертися.
Стояла сама і, здавалося, стоячи дрімала...
Її худе обличчя було жовте, мов віск, а коло уст вирилася морщина, що, вибігаючи із-за ніздря, губилася в кутику уст.
— Ади, яка стала!
— Та й за одну ніч...
— Ей боже!..
Оберталася поволі й автоматично і рушала головою так обережно, неначеб воду в ній мала, одначе се був лише безіменний біль, що займив її голову. Здавалося, що вся її енергія, все життя, що показалися недавно,— загинули. Жаль привів спустошення із собою, котрі ніколи не могли загладитися.
— Вночі зривалася з постелі й бігла до нього! —- прошептала Докія старусі до вуха.— Не пам'ятала себе, а сьогодні встала, мов тінь, із постелі та й, як тінь, снується! Її мама тут! Он там стоїть із моїм чоловіком! коло брами та й лопотить. Паскудна така, неначеб просто з пекла прийшла. На світі погана жінка. Як довідалася, що оце небіжчик мав дівчину за свою, так таки була б її вбила за те, що вона лишилася з дитиною, та отак іще... не звінчавшися. Ледве ми оборонили її. Зараз-таки зрання, вчора ще, прибігла та хотіла її бити. “А ти, сяка-така,— кричала,— що ти наробила?” Надвечір, як вона вже лежала, прибігла знов. Щастя, що Василь був дома. Як підвів кулак та які скрикнув на неї, то та зараз десь щезла. Вона хоче, аби дівчина упімнулася у старих, аби її взяли тепер до себе та записали Михайлову партику...
— Ну, та се могли б вони зробити! На їхній хаті тяжить великий гріх! — відказала, погрожуючи, старуха.
— Що вам в голові? — відперла Докія.— Марія мала б її приймати, як вона признала її хлопця убійником? Хіба ви вже не знаєте Марії. Івоніка, може б, і приймив, але вона ніколи в світі. Та й Анна і сама не видержала б. Скільки разів угледіла би Саву, стільки разів зчинила би ґвалт, так як учора. Щастя мали всі, що вона лежала зрання і не знала, як комісія була тут, інакше була би таке завела, що пропав би Сава навіки. Казала мені, що уб'є його сама, як його не покарають.
— Ей, боженьку добрий!
— Але, адіть, адіть, що се Марія робить?
Старуха з сусідками озирнулися.
Із хати вийшла непевним кроком Марія, а за нею вслід Домніка й Ілія. Обоє несли на руках багато речей: одіж, килими, білля, постіль і т. ін. Увійшли просто в купу народу.
— Беріть се, люди добрі! — обізвалася нещасна мати жалісливим голосом.— Беріть віно мойого Михайлика та моліться за його молоду неповинну душечку! Моліться за нього й на те, щоби найшовся душогуб, а Сава нещасний аби не пропадав дурно у криміналі!
І, заридавши вголос, роздавала власною рукою речі померлого сина.
Острим оком слідила Домніка за дарунками, її було жаль за прекрасними, іноді й цілком новими речами, та Марія і її не скривдила. Опроче вона була тут від двох днів господинею і не опускала такої хвилини, де могла б нагородити себе за свої труди. Щоправда, її тронула страшна пригода до глибини душі. Вона сама аж почорніла з жалю; вже й якою самолюбкою була, а в глибині серця в'язала її щира прихильність до оцеї родини. Тому й увихалася безперестанку, прикладала руки без намислу, де лиш сказалася потреба.
— Посмертний обід відбудеться у лісі! — оповіщала твердо, випихаючи то одне, то друге із

читати